Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський

25 серпня, досвіта, перший прибув з-під Проскурова отаман Хмара. Вже зійшло сонце, коли надїхав отаман Голюк. Його бачили селяни, сексоти та обережні тепер аґенти ГНУ. Але три відділи в силі понад 250 шабель дадуть собі раду з червоними, скільки б їх не було. Серед козаків отамана Байди-Голюка бачу хор. Богданенка. Негайно кличу його до себе.

Богданенко коротко, по військовому здає звіт. Надзвичайних пригод в дорозі не мав. Кордон перейшов біля Гусятина. Польська гранична сторожа його не бачила. Був 20 серпня у Варшаві. На Алеї Руж поставилися до Богданенка з недовірям, але він не багато там оповідав, документів не показував. Довідався від знайомого старшини з полку Чорних Запорожців про приватну адресу Гол. Отамана, який його прийняв, коли Богданенко через якогось ад'ютанта передав всі документи від мене. Головний Отаман мене знав, коли я в 1919 році на Волині, після отамана Волинця, командував 61. Ім. С. Петлюри піхотним полком. В травні того ж року я був на стації Броди в Головного Отамана і дістав диверсійне завдання на задах большевиків перед офензивою 1. Запорізького Корпусу та галицьких корпусів, ті рушили з Галичини.

Головний Отаман поважно поставився до нашої повстанчої діяльности. Довго розпитував про все. На мої запити передав усні директиви такі: 1. В загальне повстання під теперішню пору він не вірить, бо замало ще далися большевики взнаки. 2. Коли є змога, то боротьбу повстанчого характеру треба провадити, бо вона дає матеріяли до політичної акції за кордоном. 3. Надії на збройну інтервенцію чи зачіпну війну проти Совітів ще немає, бо Европа зайнята відбудовою після Великої Війни. 4. Підвищених мною підстаріїшн у підхорунжі Головний Отаман затверджує. 5. На мойому внеску про підвищення старшин-повстанців Головний Отаман написав своєю рукою червоним чорнилом таку резолюцію:

„Воєнміну: За працю на користь Батьківщини сотника Української Армії Якова Гальчевського (Орла) підвищую до ранґи полковника У. Н. Р. До всіх інших старшин застосувати приписи, передбачені статутами і інструкціями Військового Міністерства. С. Петлюра.

Ставка, 20. 8. 22 р."

Мій внесок Головний Отаман, з приємною для мене резолюцією, передав хор. Богданенкові, а до Військового Міністра Юнакова в Тарнові вислав листа, щоб той перевів формальності щодо мене й 27 старшин.

6. На мою просьбу відносно уповноваження мене до повстанчої праці в Україні, Головний Отаман на льняному полотні написав:

„До Полковника Я. Орла!

Наказую Вам обняти командування всіма повстанчими загонами в Правобережній Україні. Увійти в контакт з такими повстанчими відділами в Лівобережній Україні для координації боротьби. Кермуватися скрізь інтересами Батьківщини й законами У. Н. Р.

Головний Отаман Військ У. Н. Р.

С. Петлюра.

Ставка, 15. 2. 22. Ч. 241".

Видко, дату з місяця лютого Головний Отаман пересунув навмисне, бо писав документ 20. 8. 22. р. Обидва ці документи я пізніше сфотографував.

Отже перед нами стоять альтернативи величезної ваги.

— І я не вірив у загальне повстання в Україні. Кінноти назбиралося б у нас 500–600 шабель. Повстанча організація „пасивних" націоналістів-самостійників має на цілому Поділлі до 5000 своїх людей. Кулеметів і крісів є на 8-10 тисяч. Гармат не маємо, та їх можна було б здобути від червоних. Виходить, що Поділля ще виконало б своє завдання, а що буде на Київщині, Херсонщині, Волині, Катеринославщині? Там все придушене, активні одиниці винищені. Щоб підняти повстанчий рух, треба було б більше інтелігентних військових сил, а начальники організацій були з малим військовим знанням і без доброго боєвого досвіду. Вони доведуть до зриву хутко, але ще хутчій розчаруються. Питання, чи всі ще, які є в організаціях, підуть на сліпо. Будуть такі, що не захочуть кидатися з мотикою на сонце. Хитрий „хахол" придивиться, поміркує й коли побачить, що наша бере, тоді й він не скаже: „Моя хата з краю", і не сидітиме з заложеними руками. Селянська маса не здисциплінована, не зогарнізована та ласа щось захопити, а після большевиків кемае вже й що. А тут і осінь за плечима: не легко зрушити з місця реально думаючого селянина.

Щоби повстання вдалося, треба мати своїх людей серед большевицького війська, в їх адміністрації і т. д., а я маю лише декількох таких. Є там противники совітської влади і вороги комунізму, але це переважно москалі, які український „сепаратизм" і „шовінізм" ненавидять бодай так само, як і комунізм. Отже, коли немає надій на які не-будь осяти, чи оплатиться жертвувати рештками найкращих людей, які ще залишились?

Це питання подаю під розвагу старшин. Їх думки подібні до моїх; навіть фанатик Кохан не вірить в успіх широкого повстанчого зриву, на який треба би ще виждати. Насувається друге питання: що нам робити? Чи зимувати третю зиму? Добре, може перезимуємо з боями, небезпеками, але нерви людей таки не витримають. Вже помітне заломання тяга до „амнесгії". Прийде весна і знову „після цієї та ще цієї"'… і так в безконечність, бо й Головний Отаман сказав це ясно, що інтервенції з Заходу не можна надіятись…

В моїй душі не було заломання; силою волі я переніс би ще стільки лиха, як маю за собою. Та розум каже дивитися реально. Бачу, що мої старшини мають підірвані нерви. Сотник Погиба не такий, як бувало, і підполк. Коноплянко і сотн. Ковбасюк виснажені докраю. Побачимо потім, що буде, а поки ще літо, треба воювати з червоними далі.

Сотник Голюк каже, що в районі стації Комарівці був курієр від ген. Тютюнника. Він їздив до Києва зі звітом до Всеукраїнського Повстанкому, тепер повернувся, і їде до Одеси. В нашій мові він називався „Кривий", бо шкандибав на одну ногу. Кривий мав бачитися зі мною за 3–4 дні, як повернеться з Одеси. Таксамо сот. Карабчевський бачився з Кривим і говорив з ним під якоюсь копицею сіна. Кривий шукав за мною і здибав відділ от. Хмари. Обидва старшини висловлювалися про Кривого добре. Голюк, здається, навіть бачився з Кривим торік у Львові. Цей факт спонукав мене брати поважно мою зустріч з Кривим. В 1921. р., через провокатора, попередній склад Всеукраїнського Повстанчого Комітету був