Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Стежі вислані, варта пильнує. Заїздимо на весілля. В одну мить всі весільні розбіглися, зокрема молодь. Залишилися тільки старі. Заспокоюємо, щоб не боялися, бо ми не большевики. Помалу весілля заспокоїлося. Почали грати музики. Козаки пішли з дівчатами в танець. Шкода, що не було горілки для козацького гумору. В селі стався цікавий випадок. Один козак приніс карточку паперу, на якій неграмотно було написане імя та прізвище селянина, що він сексот. Козак затримів автора записки і привів до мене. Я доручив запитати селян, чи то правда, і казав привести до себе того, на кого було це донесення. Коли мої козаки прийшли до нього, почали розпитувати, чи він знає автора записки і як з ним живе, то почули, що то большевик і… також сексот?! Привели обох знову до мене. Кажу їм, що я за очернювання і наклепи можу обох розстріляти. Це не гарно, що брат на брата говорить, за що грозить смерть. Тому я обидвох помирив: той, на якого був донос, збив по пиці того, що доносив, а цей „здав решту" сьому противникові. Наприкінці обидва мусіли поцілуватись, подати собі руку й вийшли.
22 серпня ми стояли вже в лісах під Деражнею. Перед вечором, через місцевих сексотів, знайшли нас большевики. Битися з ними я не захотів і почав таки вдень відходити. Ідемо через одно село. За нами в кількох кілометрах посуваються большевики. Біля одного дому в селі, в садку бачу групу панночок і б большевицьких комісарів. Грає гармонія, гітара й ще щось там. В тіні густих дерев парами комісари танцюють з панночками. Стаємо. Посилаю своїх старшин і 15 козаків з завданням: негайно обезброїти комісарів і принести їх до мене разом з тими веселими дівчатками…
Наказ виконаний. Одну сотню спрямовую знову на село, щоби здержала большевиків, поки ми „говоритимемо" з комісарами. Я сиджу на коні. Переді мною стоять, повязамі парами, червоні комісари та бліді панночки за ними. Тримаючи в руках револьвер, питаю по черзі, хто такі і звідки приїхали? По документах бачу, що є тут 4-х червоних командирів і двох політруків із 24-ої Самарської дивізії. Одному командирові баталіону стріляю в голову, а решту наказую перерубати. Тоді звертаюся до дівчат. Це все місцевих інтелігентів доньки: дві священика, дві дяка, одна лісничого, а три - сестри вчительки. Кажу дівчатам, за те, що вони так гарно забавляли наших „приятелів", заберу їх у ліс, де будуть забавляти тепер козаків, а потім уже побачимо, що з ними зробити.
Дівчата в плач і до моїх стремен. Починаюгь благати, щоб не робити їм кривди. Кажуть, що червоні самі приїхали. Тут колись один із них стояв у дяка. Вони їх не запрошували: Командири післали доньок дяка, щоб ті зібрали решту дівчат, для товариства. Вони бояться комісарів і тому прийшли. Наказав я їм поцілувати всіх побитих большевиків і нагнав до дому. Думаю, що на будуче ці українки не так хутко підуть з ворогами в танець. Ми накладаємо життям, заглядаємо щодня смерті в очі, а ось що діє „цвіт народу"… Нашим дівчатам байдуже, що це окупант, який мордує брата, сестру, а потім обіймає з плямами крови на руках. Вони все готові виправдуватись страхом…
Сотня за селом почала вже стрілянину з большевиками. Посилаю звязкового, щоби відходила скорше бо ми їдемо в ліси. Сонце вже зайшло. Ми всі разом у лісі на короткім відпочинку. Потім поїдемо на місце зустрічі отаманів та курієра від Головного Отамана.
В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний. Може були одиниці мало свідомі початково, та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могло нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерти ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв собі, як легкий перехід у інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, що не один ворог поляг від кожного з нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі. На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто — ні золота, ні річей не залишилося б. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя. Ще залишалася б мати, однак вона хутко відійшла, б з цього світу. Була дружина, але вона молода, без дітей, здібна до праці і без мене дала б собі раду.
Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у свому мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані міліонам смертельників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їх душах жевріє іскра несмертельности.
Я мав кількох таких фанатиків, до яких зараховую сот. Карабчевського, пор. Кохана і підхорунжого Василя Харка. До певної міри був таким сот. Погиба і сот. Ковбасюк.
Дня 24 серпня я зі штабовими сотнями і штабом групи є на Вовковинецьких хуторах. Сьогодні або завтра прибуде звязковий з-за Збруча, хор. Богданенко. Завтра зїдуться повстанчі отамани. Думаю, що спритний хорунжий не дасться заскочити, матиме зброю й напевно прибуде на означений час. Стоїмо в лісі. Коней годуємо вівсяними снопами. Козаки мають хліб і сало. Тому
