Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Коди докінчували Алексадровича то галичанин — ветеринар тільки лепетував: „Оттак йому, але яневинен…" Підходжу до нього і кажу, що кому нічого не буде, бо він як утікач перед польською нагінкою попав з-під ринви на дощ. Хоча б навіть мусів бути комуністом, то ми даруємо йому життя. Прийде час, коли всі того роду українські комуністи будуть знову завзятими націоналістами. Залишаю йому вільну дорогу на чотири сторони світу, але даю завдання: заразити кілька тисяч коней в совітській армії. Він згодився і бричкою, поганяючи сам кіньми, відїхав. Двох червоноармійців треба було розстріляти з огляду на звільнення лікаря-українця.
По тижневі ми дістали оголошення, друковане в друкарні і розвішене по селах, що за смерть комбрига, тов. Александровича, розстріляно 7 селян — закладннків зі Шпиченець і околиць. Чисто по жидівськи: „зуб за зуб, око за око". Правдивих виновників смерти комбрига не вкусиш, то на його місце треба гоїв розстріляти — на пострах. Так, про страхи ми вже давно забули, а нова ненависть добавилась: за 7 селян я наказав всім відділам повстанців розстрілювати всіх полонених большевнків, яких до цього часу отамани звільняли. Не пройшов і тиждень, коли ми розстріляли до 170 большевиків, без огляну на їхню безпартійність.
Прощаємося з отаманом Лісовим. Він їде у свій район, де має завдання через Хотин — Чернівці (там була 8 румунська дивізія) підготовити грунт у румунів, чи за цукор і спірт з українських цукроварень та горалень, вони не дали б нам зброю на випадок загального повстанчого руху в Україні. Отаман Лісовий поїхав у свій район, а я повернувся на Вовковинецькі хутори.
Не знаю, чи то була реакція большевикім на зустріч отаманів північного Поділля, чи випадок, але 3 дивізії кінноти 1. кінного корпусу і 24-Самарську дивізію сконцентровано в окрузі: Деражня — Вовковинці — Комарівці—Голенців — Буцни — Летичів. Большевики стояли по містечках, селах, хуторах, але нікого не шукали. Греблі з мостами обсадила большевнцька піхота з кулеметами. Цей спосіб оступу району району й одного дня одночасне звужування кола, знане дичині — звірятам, не то нам. Я вїхав у їхнє коло, зорієнтувався, чим все це пахне, і другого вечора без труду між селами Голенців — Сахни прорвався на Стасів Майдан — Багринівці. В цім останнім селі у волості працювало 2-х агентів ГПУ. Подорозі ми заїхали до волосної управи. Всі службовці втікали, а кількох почало відстрілюватися револьверами. Мої козаки догнали втікачів, забрали зброю, а „відважних стрільців" засікли шаблями.
Багринівці—величезне село з 4-ма тисячами населення. Козаки в одній частині натрапили на большевицький відділ з Літина. Було їх душ 25, під командою українського комуніста з Чернігівщини — Циби. Він був членом повітового Ревкому і членом Політбюра. Це останнє членство з того смаркача робило поважну особу. Коли Циба довідався, що я став на чолі повстанчого руху, то він з чекістами приїздив кілька разів у Брусленів, щоб арештувати Марусю, в якій закохався. Ця причина змусила Марусю ховатися від залицянь комуніста. Циба проектував, що мене большевики забють, а він одружиться з моєю дружиною, силою її змусить. Та сліпий випадок хотів інакше. Мої козаки перестріляли і перерубали більшу кількість большевиків, а між ними був зарубаний і Циба. Василь Харко-Сензюк оповідав мені, що перед смертю Циба дуже просив, щоб його не вбивали, а відвели до пана отамана, який його знає і випустить на волю. Тому, що Харко знав мій погляд на Цибу, він дав наказ його застрілити.
Щоб був слід нашої гостини в Багринівцях, сотник Ковбасюк дав наказ підпалити будинки волосного комісаріату. При світлі пожежі ми виїхали з Багринівець через село Микулинці, а на постій стали над шляхом Винниця — Літин напроти села Дашківці. Тут я переїздів всього один раз, тому болвшевикам не могло, на їхню думку, нічого на цім шляху загрожувати. З лісу вискакували мої козаки і затримували підозрілих типів — большевиків, комуністів та впроваджуй в ліс. Піших і з підводами, які не викликали підозрінь, козаки пропускали, не показуючись їм. Наглядач з дерева на шляху дає знаки; довідуємось, що їде чота кінних, попереду яких посувається особове авто так, щоби кінні не відстали. Большевики їдуть з Літина в напрямі Винниці. Хутчій ставимо в корчах кілька ручних кулеметів і стрільців. Один кулемет стрілятиме до авта, а решта по чоті кінноти. Вже рівняються з нами. Вогонь! Падає кілька кінних, авто додає газу і, простріляне, зникає. На шляху лежать 3 коні і б большевиків. Деякі ранені конають. Забираємо хутчій зброю, здіймаємо сідла. Одному раненому башкірцеві прострілена нога в коліні. Питаємо, хто вони, звідки, і куди їдуть? Яке було моє здивування: чота — це охорона Прімакова — командира корпусу кінноти з Винниці. В авті їхав Прімаков зі своїм начальником штабу та ад'ютантом. От, чорт! Коли б знаття, то треба було стріляти з усіх ручних кулеметів до авта. Найкраще було їхати на зустріч цілим відділом. Поки розмова, то шофера можна було застрілити, щоб не пустив на пробій самоходу через коні, а Прімакова треба було б виволікти і розстріляти просто на шляху. Ну, пропало!
Не ждемо вечора, бо можуть з Винниці з'явитись панцирні авта і т. Ін. Їдемо в день через шлях на схід. Прямуємо на село Пеньківку. Ліворуч бачу родинне село Гуту-Літинську. По цих полях я бігав і їздив безжурним хлопчиком, а тепер оминаю село, як вовк, здалека. А так хотілося б побачити стару матір, взяти в обійми і обцілувати її спрацьовані руки! Геть сентнменти! Мій приїзд нав хутори і зустріч з селянами та мамою підпише їм всім смертельні присуди. В пенківськім лісі ми почуваємось добре. Після ліквідації сексотів Пеньківка знову прийняла обличчя національне. Це приклад, як кілька виродків потрапить держати в руках свідоме село, що поклало на вівтар Батківщини більше 25 молодих і юнаків. Ці хлопці згинули в боях під прапорами української армії.
Далі наша дорога веде на Кипорів Яр. Довіюсь, що чрезвичайка в Бруслинові забрала кілька десятків молодих людей і вивезла до Винниці. Між ними є кількох інтелігентів. Ми є врешті на Кипоровім Яру, де стаємо на постій. Поповнюємо своє озброєння з нашого таємного магазину: беремо ручні гранати і набої до крісів та кулеметів. Висилаю в село Слобідку і
