Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Декілька хвилин гонимо червоних, а потім вскакуємо в лісок праворуч, бо на допомогу втікаючим вискочив до атаки ще один 2-х сотенний дивізіон зі списами „на перевіс" — до бою. Я знаю своїх козаків, що на них списи роблять вражіння. В лісі негайно мої козаки зсіли з коней і стріляють. В поспіху кулі не дуже цільні, бо дивізіон стоїть під самим лісом. Козаки почали збивати з коней большевиків, та вони, чорти, не втікають. Кричу щоби мої сипнули ручними гранатами. Це помагає на хвилину. Козак Міхалко Шершів збив з коней ручним кулеметом до 60 большевиків. Вліворуч була невеличка поляна. Я глянув туди, й бачу — на поляну виходять з лісу озброєні люди. Їх отаман в синьому жупані з лиця подібний до отамана Голюка. Хтось з моїх навіть крикнув:,Де стріляти, го отаман Байда!" Але люди того „Байди" стріляють, а сам він кричить та мірить в мене з віддалі 50 кроків; стрілив, і мій кінь здригнувся. Видко, куля близько пройшла мимо. Я стрілив й таки попав червового, бо він перевернувся.
Червоні вже нас майже оточують. Бачу, що падає козак Порицький з перебитою нижче коліна ногою, родом з села Дяковець. В ту ж мить він пакує собі кулю в лоб з револьвера. Ще є двох моїх забитих. Кричу отаманові Хмарі, щоби з кількома своїми здержував ворога, а ми відходимо. Кричу: „На коней!" Зникаємо хутко в гущавині. Доїздимо до багна в ярі. Спускаємось у низ, переходимо з трудом через нього і на другім боці залягаємо, щоб ослонити відворот Хмари.
Саме в пору, бо Хмара зі своїми козаками втікає, а за ним гонять червоні. Один величезний москаль догнав мого козака з відділу Хмари і списом у вухо пробив йому голову. За секунду і він летить з коня від стрілу. Хмара в констернації, бо думав, що то большевики стріляють. Гукаємо до нього, щоби скорше переїздив багно: ледве його коні проскочили, бо гразюка була вже розмішана. Червоні стративши кількох забитих, зникли. Ми їдемо дальше на південний захід до залізниці.
На стадії Комарівці бачимо під парою большевицький панцирний потяг, тому з лісу в ліс через залізничий шлях проскакуємо всі разом. Червоні нас, видко, не зауважили, бо не реагували.
Посуваємося в район отамана Голюка, — але де він? До нас він, безумовно, не міг долучитися в часі бою. Правда, чули ми в кількох кілометрах стрілянину: може то Голюк турбував червоних? Коли ми виїхали з Вовковинецьких хуторів, то біля Комарівців побачили кілька сотень червоної кінноти. За нами у віддалі 5–6 км. Їде також кіннота. Ідемо в білий день, бо треба вирватися з цього большевицького оступу.
Врешті доїздимо до лісу, де живе самітна родина, дід з бабою. Большевики доганяють нас: цілий полк з тачанками, всі в червоних кашкетах, значить належать до 24 самарської залізної дивізії. Ліс невеликий. Ще немає полудня. Чи не дати большевикам прочухана? Є нас 170 шабель. Але настрій у козаків поганий; найгірше, що всі старшини пригноблені, тому рішаю без бою їхати далі. Ідемо полями на оправці. Перескакуємо через якийсь рів. Аж тут кінь підполк. Коноплянка валиться й притискає йому ногу. Коноплянко не може висвободитись, ані кінь не всилі піднятися. Я цього недобачив, лише почув крик:,Пане отамане, рятуйте!"… Оглядаюся — 2 сотні большевиків у віддалі яких кроків 500. Коноплянка не бачу. Задержую 20 козаків, ставимо 2 люїси на рові, стріляємо до червоних кашкетів, а козаки витягнули коня підполк. Коноплянка і його самого з рова. Нога підполковника ціла, ненарушена.
Їдемо тереном між Зінківцями і Новою Ушицею. По дорозі задержуємося в одному лісі на краю, злазимо з коней і займаємо становища для засідки. Червоні кашкети підїздять з двома собаками — „.щейками" по наших слідах. Вони щораз ближче, врешті на яких уже 100 кроків від лісу. Даю наказ стріляти. Серед червоних счинилися метушня: падають люди й коні. Вискочивши на край лісу, я поцілив двох большевиків. Вони почали немов спішуватись: одні відстрілювались, другі втікали. Наші 4 люїси приопішили ще їх розтіч; вони кинулися гурмою до втечі під захороною своїх тачанок. Вогонь сиплеться збоку, з правого крила большевиків. Раптом чуто в лісі стогін. Кулею з тачанки ранений рекошетом від деревя козак Григор Трохимчук з Сахнів. Куля попала піз праву лопатку ззаду і застрягла десь в околиці серця. Стогне бідака, а помогти йому не можемо, бо це сліпе поранення. Вже сідаємо нл коні, їдемо кілька кроків, знову одна куля попадає підполк. Коноплянка в голову. Оглядаю рану, кашкет простріленнй. шкіра розгяга і трохи кість верхня нарушена. Відїзднмо дальше. Вже вечоріє. Робимо перевязку ран з підручного матеріалу Коноплянкові і Трохимчукові, Трохимчук зовсім ослаб, далі їхати не може. Залишаємо його в селі на волю Божу в одного селянина. На обличчі козака вже печать смерти.
Над річкою Ушицею сповила нас імла ночі. Місцевість нам мало знана. Підполк. Коноплянко хоче, щоб завернути назад, дати якусь пораду нашим жінкам. Я погоджуюся, і по короткім відпочинку завертаємо назад, але їдемо районом далі на північ (ближче до Зінковець та Деражні), На половині дороги між цими двома містечками в лісі ми перебули день 29 серпня. З лісу ми не могли показатись, бо червоні полки в цій околиці. Тому, голодні, цілу добу простояли в лісі. Для коней з трудом дістали сіна з копиць, сочевиці, дехто роздобув вівса, бо ледачий господар не повозив його до своєї стодоли. Сутички з большевиками не було.
Перевірили ми свої сили. Зі штабових сотень було 4 вбитих, один старшина і один козак ранений. З відділу отамана Хмари 5 козаків забитих. Це жертви за одну добу. Таких страт я не мав в ніякому дні протягом двох років. Для заспокоєння ми могли потішитись, що з наших рук впало до 150 червоних, і стільки ж поранено.
Вечором пробуємо переїхати через одне село на північ від Комаровець. Там і млин і гребля, але в селі ночували большевики. Завязалася з ними стрілянина. Від селян довідуємось, що зараз залізничим шляхом не має ніодного містечка чи села, де б не було червоних. Значить, немає пощо нам туди пертись. Завтра
