Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Посвідка посвідкою, але чому вона, як жінка українського отамана, говорить по московськи. Тепер пор. Кохан пошукає у неї інших документів У крайці спідниці, пошитої з кропивного мішка, знаходять жандарми шовкове „удостовєреніє", яке стверджує, що дана особа є аґенткою винницького ҐПУ. Все ясне. Що з нею робити? Вона вагітна. Розум каже поступити з аґенткою по праві суворого часу, але скликую Суд при Штабі і віддаю їм цю немилу справу. Кілька годин триває справа лотишки, а вечором її таки повішено.
Лотишка не дала нам часу зайнятись справою дезерції Ониська Грабарчука з 14 козаками з району Барських хуторів. Частина моїх довірених козаків у поготові. Ставлю на ноги цілий відділ. Кажу Грабарчукові з козаками стати напроти і скласти зброю.
Такого кроку не сподівався ні він, ні козаки, які з ним відїхали, але наказ виконують.
Говорю кілька речень, що відносяться до випадку. Рішаю: всіх 14 козаків з підхорунжим Грабарчуком віддаю під надзвичайний суд. Засідання відбувається негайно, з тим, що допит перепровадиться в тракті судової процедури. Не буду подавати марудного засідання. По черзі всі відповідали, і описувані були коорткі протоколи. Боронив підсудних сот. Ковбасюк, обвинував пор. Кохан.
Врешті суд іде на нараду і видає присуд: всі підсудні є однаково винні і за дезерцію присуджені на кару смерти через розстріл. Та беручи під увагу двохлітню працю підсудних на користь Батьківщині, надзвичайний суд засудив на смерть лише одного козака з числа 15 по жеребкові. Подано 14 карток чистих, а одна з написом „Смерть". Підходять підсудні, тягнуть. Картку „Смерть" — витягнув Онисько Грабарчук — командант дезертирів. Зблід хлопець. Пор. Кохан кличе Грабарчука і каже, що зараз напише до коменданта Подільської групи прохання про уласкавлення По кількох хвилинах приносить пор. Кохан прохання до мене. Я при світлі вогнища бачу, що всі козаки є пригноблені, бо вони Ониська любили. Пор. Кохан, Ковбасюк, Погиба і Коноплянко шепчуть мені, щоб я таки подарував Грабарчукові кару. Беру прохання і пишу одне слово „уневиннюю".
Трудно описати, що тоді діялось: козаки кинулись цілувати Ониська Грабаїрчука, почали стиха кричати: „Хай живе наш отаман!" Підходить ло мене Грабарчук зі своїм братом Давидом і каже: „Пане Отамане! Ніколи вже вас не зраджу!" Я подав йому руку. Потім наказав віддати зброю всім слобідським козакам. О годині 12 вночі ми виїхали з району Кипорового Яру на вечору у Слобідку, де були до ранку.
Ранком 19 серпня десь взялася сотня большевицької кінноти і почала їздити з північного боку Слобідки та пострілювати в село. Ми сіли на коні, вїхали в гущавину під селом, недалеко хати козака Шевця, та з ліску ааатакувпли большевиків. Деякий час вони відстрілювались. З їх ручного кулемета куля попала батька підпол. Комогшмкй в ліве плече. Рана не дуже велика, але їздити з відділом він не міг. Пор. Мотрук зробив старому бандаж на рану. Це поранення змусило нас їхати скорше в район Вербицького Майдаиу, де старий надіявся підлікуватися.
Большевицьку сотню ми розігнали, і кількох большевиків мої добірні стрільці зісадили з коней. Це були ті большевики, що цілий час полювали на Ониська Грабарчука, як він сюди приїхав. Після сутички на Слобідці ми переїхали в ліс під Трепівський Майдан. І тут була сутичка знову з большевиками перед вечором. Ми зауважили 2 сотні червоних, які зближувались до молодого ліску, де ми стояли. З пересердя повстанці відкрили по большевиках вогонь пішо і зістрілили 5 червоноармійців: хто з них був ранений, то достріляли.
За комбрига Александровича і двох червоноармійців розстріляли большевики 7 закладників. Інституція закладників почалася ще в 1921 році, але переведена докладно в життя тепер. В кожнім селі, на хуторах, в містечках і містах України були визначені закладники за посередництвом ҐПУ і Ревкомів. Закладкиками були переважно заможні селяни, інтелігенти, духовенство. Кандидатів як закладників подавали „Сєльсовєти" і „Комбєди" Закладникам подавали до відома, що вони ними є, що мають робити і за що будуть розстріляні. Такий заможний закладних, боячись за своє майно та загрози розстрілу, хутко ставав сексотом, доносив, коли повстанці переїдуть селом, вночі вартував і кричав „ґвалт", „рятуйте". В той спосіб такий кулачок думав рятувати своє життя, родину, майно, але помилився. Чи він був лояльний, чи ні, нераз вислутовувався понад людську гідність, але з ними комуністична влада провадила нещадну боротьбу, нищила й знищила.
Ми знали, що совіти уважають заможпе українське селянство за фундамент націоналізму, „петлюрівщини", що їх знищать, чи будуть повстанці загони, чи ні. Тому ми до тих дурнів — українців ставилися також суворо.
Їдемо цілу ніч і вкінці затримуємось під Сахнівським Майданом, звідуни доносять, що в лісі є кіннота й піхота червоних. Звідки дізналися про нас? Ми заєдно бємо їх, а вони лізуть нахабно. Чи нас побачать? На всякий випадок готовимося на зустріч. Большевнки їздять по лісі. Таки побачили, бісові діти, нас у долині. Треба зміняти місце, щоб зайняти кращі позиції на випадок бою. Звідуни доносять, що червоних небагато. По всім ознакам це ҐПУ. Червоні почали стріляти. Ми вдаряємо на них пішо і гонимо їх урозтіч.
Довідуюсь, що район концентрації 1. кінного корпусу знову вільний. Тому треба підїхати до Вовковинецьких хуторів. Є 21. 8. Ранком відійшов шд нас ранений Степан Коноплянко до Вербки, бо в Вербицьким Майдані боявся залишатись. Підполк. Коноплянко просить мене,
