Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 14; Петрів В. Житомирська юнацька школа//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. З, 17; Винник І. Бої Житомирської пішої юнацької школи//За Державність — Варшава. — 1939. — Ч. 9. — С. 166
ВОЙНА (Войнов) Володимир Ілларіонович
(21.01.1868-?) — полковник Армії УНР.
Походив із родини генерала російської армії, дворянина Полтавської губернії. Народився в Житомирі. Закінчив 2-й кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1887), служив у 33-й артилерійській бригаді. З 1889 р. — у 2-й резервовій артилерійській бригаді. З 1890 р. — у 37-й артилерійській бригаді. З 1891 р. — у 3-й Гренадерській артилерійській бригаді. З 1896 р. — завідувач господарства 3-го Гренадерського артилерійського парку. З 1902 р. служив у 3-й резервовій артилерійській бригаді. З 19.04.1908 р. — підполковник, командир 2-ї батареї 5-ї стрілецької артилерійської бригади. З 17.03.1916 р. — полковник. З 16.11.1916 р. — начальник муштрового відділу управління начальника артилерійського постачання штабу Західного фронту. З 25.07.1917 р. — командир 1-го дивізіону 81-ї артилерійської бригади.
З 12.03.1918 р. — помічник начальника 3-го відділу Головного артилерійського управління Військового міністерства Центральної Ради. З 18.06.1918 р. — в. о. начальника артилерійського відділу при коменданті Бахмутського повіту. З 06.07.1918 р. — начальник 3-го відділу головного артилерійського управління Військового міністерства Української Держави. З 22.10.1918 р. і до кінця 1919 р. — начальник частини артилерійського постачання головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. 16.11.1919 р. був звільнений з посади та інтерновний польською владою. З 17.05.1920 р. перебував у резерві старшин артилерійського управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 311. — С. 25, 47–52.
ВОЙНАРОВСЬКИЙ
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Станом на 16.08.1919 р. — командир 2-го пішого Звенигородського полку 12-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28.
ВОЛГАЄВ Григорій Миколайович
(18.08.1872-21.03.1919) — старшина Дієвої армії УНР.
Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1895), вийшов підпоручиком до 14-го піхотного Олонецького полку. З 1897 р. — молодший ад'ютант штабу 19-ї піхотної дивізії. З 1906 р. — командир роти у 73-му піхотному Кримському полку. Згодом — командир батальйону 30-го Сибірського стрілецького полку (Красноярськ). У 1914 р. — підполковник, завідувач господарства 50-го піхотного запасного батальйону (згодом — полку). З 1916 р. — полковник, командир 97-го обозного батальйону.
У 1918 р. жив приватно у Летичеві. У другій половині листопада 1918 р. був призначений летичівським повітовим військовим начальником. Залишався на цій посаді з приходом до влади Директорії. Розстріляний більшовиками.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 15; Список капитанам армейской пехоты на 1911. — СПб. — С. 1316.
ВОЛИНЕЦЬ Ананій Гаврилович
(1894—14.05.1941) — український військовий діяч.
Народився в с. Карбівці Гайсинського повіту Подільської губернії. Закінчив 2-класне Гайсинське реальне училище (1908), Верхньодніпровське сільськогосподарське училище (1916). У 1917 р. був призначений Центральною Радою повітовим комісаром та начальником міліції Гайсинського повіту. У жовтні 1918 р. організував у Гайсині курінь Національної гвардії, який підтримав протигетьманське повстання. З 25.01.1919 р. — командир 61-го пішого дієвого Гайсинського полку ім. С. Петлюри Дієвої армії УНР, сформованого на основі Гайсинського куреня Національної гвардії. У ніч із 22 на 23 квітня 1919 р. з частиною полку залишив Дієву армію УНР і попрямував на Гайсинщину, де партизанив проти червоних військ. Влітку— восени 1919 р. — командир 13-го Гайсинського пішого полку 5-ї Київської дивізії Дієвої армії УНР. У жовтні 1919 р. з частиною полку знов повернувся до Гайсинського повіту для продовження партизанських дій. З 18.05.1920 р. на чолі свого партизанського загону (т. зв. «Гайсинсько-Брацлавської бригади») діяв спільно з Армією УНР, яка перебувала у Першому Зимовому поході. 06.06.1920 р. бригада мала бути перетворена на 7-му Запорізьку дивізію Армії УНР, однак через недостатню чисельність (240 вояків) залишилася окремим партизанським загоном. Влітку — восени 1920 р. з наказу командування Армії УНР вів партизанську війну силами свого загону в тилах червоних. У жовтні 1920 р. приєднався до Армії УНР, вливши свій загін до складу 3-ї Залізної дивізії.
З 1921 р. жив на еміграції у Рівному.
Волинець Ананій, фото 20-х років (Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 7/8)
Після окупації Волині радянськими військами у 1939 р., був заарештований органами НКВС. Страчений у Вінниці.
ЦДАВОУ. — Ф. 4544 — фонд 61-го Гайсинського полку ім. С. Петлюри. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр 1. — С. 19, 20; Ф. 1078. — Оп.5. — Спр. 1 — С. 2–4; Крат М. Вапнярська операція//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 66-80; Середа М Отаман Волинець//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 7–8. — С. 21–25, Бульба-Боровець Т. Армія без держави. — Львів — 1993
ВОЛКОБІЙ Петро Михайлович
(26.06.1859-15.10.1918) — генеральний значковий Армії Української Держави.
Походив із селян. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1881), вийшов підпрапорщиком до 130-го піхотного Херсонського полку (Київ). У складі 21-го Східно-Сибірського стрілецького полку брав участь у Російсько-японській війні (дістав контузію). Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. З 21.11.1906 р. — полковник. З 03.10.1907 р — командир Башкадикларського резервного батальйону (Телав). З 20.04.1910 р. — командир 147-го піхотного Самарського полку (Оранієнбаум). З 19.07.1914 р. — генерал-майор, начальник 1-ї Фінляндської стрілецької бригади. З 24.09.1914 р. — начальник 3-ї Фінляндської стрілецької дивізії. З 13.11.1915 р. — генерал-лейтенант. З 22.04.1917 р. — начальник 44-го армійського корпусу.
Волкобій Петро, фото 1907 року (Державнії галузевий архів Служби безпеки України)
З 17.04.1918 р. — начальник Харківського корпусу (згодом — 7-го) Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. Помер від хвороби (важкої
