Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко

ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73; Залесский К Кто был кто в Первой мировой войне. — Москва. — 2003. — С. 126–127; Список полковникам на 1907. — СПб. — 1907. — С. 1117; Юнкерам-чугуевцам на память о своих георгиевских кавалерах — Харьков. — 1911. — С. 8–9.

(11.08.1892-29.07.1943) — полковник Армії УНР.

Волосевич Олександр. Фото 20-х років (До 10-річчя Зимового походу Армії УНР — Нью-Йорк — 1973)

Походив із лічних почесних громадян Подільської губернії. Закінчив Тиврівське духовне училище. На військову службу вступив на початку Першої світової війни однорічником 2-го розряду до 27-го пішого запасного батальйону. Закінчив 1-шу Київську школу прапорщиків (19.08.1915), був призначений у розпорядження начальника 3-ї маршової запасної бригади у Вінниці. У 1915–1917 рр. служив у 64-му піхотному Казанському полку 16-ї піхотної дивізії 6-го армійського корпусу. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (25.09.1917 р.). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Восени 1917 р. 6-й армійський корпус був українізований та перейменований на 2-й Січовий Запорізький. З кінця серпня 1919 р — начальник штабу 4-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — начальник штабу Збірної Волинської дивізії Дієвої армії УНР. У 1920 р. — начальник оперативного відділу штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. З жовтня 1920 р. — начальник штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

У 20—30-х рр. жив у Рівному. Після окупації Волині радянськими військами, 27.09.1939 р. був заарештований НКВС.

8.03.1941 р. засуджений до 10 років позбавлення волі. Помер в ув'язненні в ПечорЛАГу 29.07.1943 р.

РГВИА — Ф 409 — Оп. 1 — п/с 200–417; Сулковський Б. З історії формування 2-го Січового Запоріжського корпусу//Табор — Варшава. — 1927. — Ч. 4 — С 71–87, Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор — Варшаві!. - 1928. — Ч. 6. — С. 34–48; Ч. 7. — С. 43–52, Ч. 8. — С. 53–63; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто — 1969. — Кн 1 — С 400, 415; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С 376, 425, Военный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 449; Мандзуренко В. Героїчний чин Марії Волосевич// Шлях Перемоги. — Київ. — 206.2004. - № 23

(02.02.1863—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився в м. Акмолінськ (Урал). Станом на 01.01.1910 р. — Заславський повітовий комендант. У 1917 р. — камянецький повітовий комендант. Останнє звання у російській армії — полковник.

З 26.06.1919 р. перебуваву резерві старшин Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Станом на 26.09.1919 р. — приділений до штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 37 — С. 201–204.

(18.07.1886-27.10/04.11.1937) — український військовий діяч.

Народився в станиці Кальниболотська Кубанського Козацького війська. Походив із родини селян-батраків, вихідців із с. Білоцерківка Сватівського повіту Катеринославської губернії. Працював батраком, з 14 років — шахтарем на шахті «Мишоловка» (Донецький басейн). Закінчив церковноприходську школу. У 1907–1910 рр. відбував обов'язкову військову службу в Михайлівській фортеці (Батум) на посаді ротного писаря. Після служби працював вантажником, одночасно займався малюванням та вчився у художній школі ім. Раєвської в Харкові. У 1912 р. за кращі творчі роботи дістав стипендію «У пам'ять 50-річчя звільнення селян від кріпацтва», що давала право безкоштовного навчання в школі. У 1914 р. був мобілізований до 124-го піхотного Воронізького полку. Закінчив 2-гу Київську школу прапорщиків (15.02.1915), вийшов прапорщиком до 47-го Сибірського стрілецького полку. Був двічі поранений (05.05.1915 р. та 16.10.1916 р.). Дістав відзнаку Святого Георгія IV ступеня. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (05.05.1917 р., за бій 08–09.09.1916 р.), Георгіївською зброєю (12.11.1916). З кінця липня 1917 р. перебував у розпорядженні харківського військового начальника. З 25.10.1917 р. — комендант Харкова. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З початку грудня 1917 р. — командир 2-го Українського запасного полку військ Центральної Ради у Харкові. Після роззброєння цього полку більшовиками виїхав до Києва, де вступив до Гайдамацького Коша Слобідської України С. Петлюри. Був командиром куреня Червоних гайдамаків цього коша. Згодом — командир 1-го куреня 3-го Гайдамацького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР Під час вуличних боїв у січні 1918 р. у Києві був поранений, однак залишився на посаді. У липні 1918 р. відмовився скласти присягу на вірність гетьману П. Скоропадському. 16.11.1918 р. самовільно очолив 3-й Гайдамацький полк та підняв повстання проти П. Скоропадського. 22 січня 1919 р. арештував командувача Лівобережного фронту Дієвої армії УНР П. Болбочана і самовільно зайняв посаду командувача Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. Однак того ж дня захворів на тиф і повернувся на цю посаду після одужання 18.03.1919 р., очоливши за сумісництвом і Південно-Східну групу (Східний фронт) Дієвої армії УНР. 21.03.1919 р. створив т. зв. «Вапнярську революційну раду,» яка прагнула замирення з більшовиками. За кілька днів був заарештований вояками загону отамана Т. Янова, вірного УНР, однак невдовзі був звільнений. Слідом за частинами Запорізького корпусу Дієвої армії УНР через Румунію прибув до Радзивилова, де зустрівся з С. Петлюрою. Головний Отаман запропонував О. Волоху посаду начальника 6-ї Запорізької дивізії, але полки цієї дивізії категорично відмовилися його прийняти. Наприкінці травня 1919 р. отримав від С. Петлюри повноваження на організацію повстанського руху на Лівобережній Україні. З початку червня 1919 р. перебував у Києві, де був заарештований ЧК і за незясованих обставин утік з-під розстрілу 31.08.1919 р. у Києві приєднався до 16-го Гайдамацького полку Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. одержав наказ С. Петлюри розгорнути 3-й Гайдамацький полк у Гайдамацьку бригаду, що, на думку Головного Отамана, мала стати особливим з'єднанням у Дієвій армії УНР. Однак 01.12.1919 р. разом із отаманами Божком та Данченком утворив т. зв. «Волинську революційну раду», яка стояла на радянській платформі. 06.12.1919 р. наказав Гайдамацькій бригаді та всім частинам Дієвої армії УНР, що приєдналися до неї, рушити на с. Красносілку