Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко

26.01.1919 р. був виданий вояками бригади більшовикам гіри переході бригади під Києвом на бік РСЧА. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 24 — С. 244

(04.02.1891-193?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Охтирка Харківської губернії. Закінчив Охтирську гімназію. 01.08.1914 р. вступив однорічником до 276-го піхотного Куп янського полку. За бойові заслуги під час Першої світової війни дістав повний Георгіївський бант (всі чотири відзнаки Святого Георгія), звання прапорщика (16.12.1914 р.), Георгіївську зброю (21.11.1915 р., за бій 26.05.1915 р.), всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Був двічі поранений та двічі контужений. Штабс-капітан за бойові заслуги (14.01.1916 р.), капітан (14.01.1917). 01.07.1916 р у складі 2-ї роти 276-го піхотного Куп янського полку був призначений на укомплектування 12-го Особливого полку, що формувався для відбуття до Франції. Полк залишився в Росії та брав участь у боях на Північному фронті. З 10.07.1916 р. — командував 10-ю ротою, з лютого 1917 р — батальйоном. З листопада 1917 р. — т. в. о. командира 12-го Особливого полку.

У лютому 1918 р. потрапив до німецького полону, де одразу ж перевівся до таборів військовополонених-українців. З 10.03.1918 р. — командир 4-го куреня 5-го Українського полку 2-ї Української (Синьожупанної) дивізії. У травні 1918 р., після роззброєння 2-ї Української дивізії, повернувся до Харкова. З жовтня 1918 р. — помічник командира Охтирського Слобідського Козацького полку Українського Козацтва. З січня 1919 р. — помічник командира Харківського Слобідського Коша Дієвої армії УНР. З квітня 1919 р. — командир Харківського Слобідського полку Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — командир 24-го Запорізького пішого ім. Гетьмана Сагайдачного полку Дієвої армії УНР, до складу якого влилися рештки Харківського Слобідського полку. З серпня 1919 р. — помічник командира цього ж полку. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою в Луцьку. З 31.03.1920 р. — командир 2-ї (згодом — 17-ї) бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Брав участь у Другому Зимовому поході. На українській службі був чотири рази поранений: у січні 1919 р., 12–13.07.1919 р., 05.06.1920 р., а також під час Другого Зимового походу.

1923 р. жив на еміграції в Калішу. Помер у Польщі.

Воронів Олекса, фото 1919 року (Бюлетень Союзу бувших украіні ьких вояків у Канаді. — Торонто. - 1963. — Ч. 12)

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 25–26; Оп. 2. — Спр. 44. — С. 2-зв. — 3; Спр. 653. — С. 101; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 5. Панченко І. Харківський Слобідський Кіш//Українське Козацтво. — Ч. 54–55. — С. 38–39; Самутин П. Хронологічні дати VI-oi Січової стрілецької дивізії// Вісті Комбатанта. — 1970. — № 5. — С. 12; Самутин П. Командний склад VI-ої Січової стрілецької дивізії 1920 р.//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк — 1973. — Ч. 3. — С. 73.

(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — полковник.

Станом на 29.12.1918 р. — начальник 8-ї Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. З 12.01.1919 р. — т. в. о. начальника Інтендантського управління Південно-Західного району Дієвої армії УНР. Станом на 13.04.1919 р. — радомисльський повітовий комендант. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1 — Спр 7 — С. 1-зв

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 31-го піхотного Олексопольського полку (Пултуськ). Останнє звання у російській армії — капітан.

З 28.09.1920 р. — командир 2-ї Запасної бригади Армії УНР, невдовзі — командир куреня 2-ї Запасної бригади Армії УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції в Польщі. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 137.

(?—09.03.1919) — військовий урядовець.

У 1917 р. — залізничний слркбовецк конторщик станції Проскурів. З 08.02.1918 р. — т. в. о. начальника військових комунікацій військ Центральної Ради. З 01.06.1918 р. — комендант станції Жмеринка 3 кінця листопада 1918 р. — начальник військових комунікацій Дієвої армії УНР. Загинув за незясованих обставин на станції Жмеринка.

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 97. — С. 22.

(01.05.1880-07.1919) — старшина Дієвої армії УНР

Воскобойніков Микола, фото 1911 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)

Народився в м Кременчук. Закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1900), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії Санкт-Петербурзького полку (Варшава). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1911). Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — начальник штабу 1-ї стрілецької дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918 р. — начальник штабу 8-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 25.08.1918 р. — начальник оперативного відділу штабу 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 06.05.1919 р. до 27.07.1919 р. — начальник штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. За спогадами сучасників, помер від перевтоми.

ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 45-зв. — 46; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; B. Ч. (Василь Чабанівський) Спогади про повстання проти гетьмана в Полтаві//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 9. — С. 96–100; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — C. 215; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 91, 150.

(?—?) — полковник