Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко
З 1920 р. жив на еміграції у Польщі. У 1928 р. за звинуваченням у шпигунстві на користь більшовиків був висланий до СРСР. Там був заарештований, у 30—40-х рр. перебував на засланні у Сибіру та на Далекому Сході. Помер та похований у Петербурзі (тодішньому Ленінграді).
ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 14. — С. 31; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 53-зв. — 54; Рутыч Н. Белый фронт генерала Юденича, биографии чинов Северо-Западной армии. — Москва. — 2002. — С. 159–166.
ВОВК Андрій Михайлович
(02.10.1882-11.02.1969) — генерал-хорунжий Армії УНР (генерал-полковник в еміграції).
Народився в с. Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії. У 1900 р. витримав іспит на звання однорічника 2-го розряду, служив у 174-му піхотному Роменському полку. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1906), вийшов підпоручиком до 129-го піхотного Бессарабського полку (Київ), у складі якого вирушив на Першу світову війну. З 1915 р. — комендант воєнного етапу. З 1916 р. — начальник дільниці військової дороги. Останнє звання у російській армії — капітан.
Вовк Андрій, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)
У 1917 р. був членом Української ради 8-ї російської армії Румунського фронту. З січня 1918 р. — отаман Вільного Козацтва Могилів-Подільського повіту. З березня 1918 р. — Могилів-Подільський повітовий комендант. У листопаді 1918 р. — один із організаторів протигетьманського повстання на Поділлі, у ході якого був схоплений Офіцерськими дружинами та відправлений до Києва, де утримувався на гауптвахті. У ніч з 13 на 14 грудня 1918 р. разом з Юрком Тютюнником та іншими політичними в'язнями організував повстання на гауптвахті в Києві. З 15.12.1918 р. — начальник 3-ї пішої дивізії військ Директорії. 15.01.1919 р. — 02.05.1919 р. — начальник 1-ї дивізії Окремого корпусу Залізнично-Технічних військ Дієвої армії УНР. З 02.05.1919 р. був приділений до Державної інспектури. З 20.08.1919 р. — вартовий отаман Київської групи Дієвої армії УНР. З 28.09.1919 р. — начальник 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР. З 14.11.1919 р. — начальник штабу Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. На цій посаді брав участь у Першому Зимовому поході. З 15.06.1920 р. — помічник начальника 4-ї Київської дивізії Армії УНР. З 25.07.1920 р. — начальник тилу Дієвої армії УНР. У 1921 р. — начальник 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. З 14.11.1921 р. до середини 1922 р. — т. в. о. військового міністра та командарма Армії УНР.
Після ліквідації таборів інтернованих українських вояків жив на еміграції у Польщі та Німеччині.
З 1941 р. — голова Українських громад у Німеччині, брав активну участь у діяльності Спілки українських вояків.
З 1944 р. до 1968 р. був керівником ресорту Військових справ (військовим міністром) Державного центру УНР в екзилі. Помер та похований у Новому Ульмі (Німеччина).
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 13–17, Ященко М. Що то було?//За Державність — Каліш — 1930. - № 2. — С. 125–136, Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава — 1938 — № 8. — С. 17–19, 29; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш — 1929. - № 1. — С. 97- 100, Посмертна згадка//Українське Козацтво. — 1969. — Ч. 3–4(11–12). — С. 58–59; Некролог// Вісті Комбатанта. — 1969. — Нью-Йорк. — Ч. 4. — С. 90; Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ. — 1999. — С. 107; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 366, 425; Некролог// Вісті братства вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1969. — Ч. 132.
ВОВЧОК-ПАНЧЕНКО Марко
(?—1919) — командир полку Дієвої армії УНР
За фахом — народний учитель. Під час Першої світової війни — військовий урядовець. Потрапив до полону.
Перебував в офіцерському таборі Ганноверіш-Мюнден, де став одним із ініціаторів українського військового руху. У січні—квітні 1918 р. — начальник культурно-освітньою відділу 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії Армії УНР. 3 січня 1919 р. — командир 1-го Синього полку, відновленного у складі Дієвої армії УНР. 14.03.1919 р. був усунутий з посади командира полку за звинуваченням у дезертирстві полку з фронту.
Невдовзі був розстріляний більшовиками.
Омельченко Т. Мої спогади про Синіх//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 57–67; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 68—101.
ВОДОП'ЯНОВ Дмитро Олександрович
(14.10.1879-?) — підполковник Армії УНР.
Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 1-ше Павлівське військове училище, Олександрівську Військово-юридичну академію за 1-м розрядом (1907). З 1907 р. — капітан. Станом на 01.01.1910 р. — помічник військово-прокурорського нагляду Казанської військової округи. Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1918 р. — 1919 рр. — корпусний суддя 1- го Волинського корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. У 1920 р. — судовий слідчий 2-ї дільниці Камянецького повіту. У 1921–1922 рр. — т. в. о. голови 2- го Військового вищого суду Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 1051. — С. 21–26.
ВОЗНИЙ Кость Гнатович
(?—5.06.1919) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Комендант Житомира в січні—лютому 1918 р. та з листопада 1918 р. до середини квітня 1919 р. (до залишення міста українськими військами). Після цього виїхав до Рівного, де був призначений командиром 50-го пішого Новоград-Волинського (Звягельського) полку Дієвої армії
