Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Відомий український історик Ярослав Дашкевич з цього приводу висловився так: «Цю постанову ніколи виконано не було. Жодна сесія ЦВК СРСР не розглядала в такому саме плані відгуки Циків союзних республік, які не обробляли остаточних текстів декларацій та Союзного договору. Не затверджувала їх, не вводила в дію, не подавала їх на остаточне затвердження 2-му з’їзду Рад СРСР, не готувала, зрештою, декларацій Союзного договору, без якого жоден міжнародний договір як юридичний акт просто існувати не може (міжнародні договори, як відомо, голосуванням не приймають)» [61]. Чую заперечення: 2-ю сесією ЦВК СРСР 1-го скликання 6 липня 1923 року було введено в дію, а 2-м з’їздом рад СРСР 31 січня 1924 року остаточно затверджено Конституцію СРСР – оце й було юридичним оформленням створення СРСР. Та ні! По-перше, Конституція – це не договір про створення союзницької держави, це абсолютно інший документ. Факт народження дитини юридично підтверджується свідоцтвом про народження, а не медичною карткою породіллі. А по-друге, Центральний виконавчий комітет СРСР не міг приймати Конституцію СРСР, бо до її прийняття жодного СРСР, а отже і Центрального виконавчого комітету юридично не існувало. Не може чиновник видавати наказ до вступу на посаду.
Степан Дудник. «Підписання договору про утворення СРСР 30 грудня 1922 року». Так радянським людям пропаганда веліла бачити цей «акт». Та насправді нічого схожого не було. Все брехня.
Підписи членів делегацій на угоді про створення СРСР. Не розшифровані, де чий – ніхто зараз вже й не розбере. Міг хтось і розписатися замість товариша. «Фількіна грамота».
Так що Союзу Радянських Соціалістичних Республік юридично ніколи не існувало і всі міжнародні угоди, підписані від його імені, треба, за великим рахунком, вважати недійсними. У тому числі недійсним було його членство в ООН, а відтак, і Російської Федерації як правонаступниці СРСР. На жаль, «велика політика» робить це неможливим. Державі з другим у світі ядерним потенціалом і 60 тисячами танків у «загашнику» не заявляють, що її не існує.
…А Фрунзе після цього прожив недовго. Його Сталін ще раз використає у боротьбі проти Троцького, а потім відправить на той світ. Михайло Васильович забагато знав. Воістину, майже як у Книзі Еклезіастовій – від многих знань багато печалі…
ГЛАВА ДЕСЯТА.
«ПО МОЩАХ І ЄЛЕЙ». ІСТОРІЯ СМЕРТІ ЛЕНІНА
Отже, в середині грудня 1922 року Ульянова-Леніна вдарив другий інсульт. Божевільний вождь ще чіплявся за життя, та намарне. Усім все було зрозуміло, принаймні тим, хто перебував нагорі та був обізнаний з висновками лікарів. Всередині залізної діжки пацюки вже абсолютно відкрито кинулися один на одного. Мав залишитися один – найспритніший, найпідступніший, найхитріший, найпідліший, найжорстокіший, найлютіший. Домінант. Показником того, що Ілліча всі списали й мало звертали уваги на неходячий напівтруп, свідчить ставлення до нього і його дружини з боку Сталіна. Навіть цей пройдисвіт, який ще кілька місяців тому вдавав із себе «вірного ленінця», раптом змінився. Пригорнений до ленінських грудей «сіренький котик», раптово вишкірив чималенькі ікла. Виявився котик не просто котиком, а – шаблезубим котиком. Але почалося усе ще влітку. «Охорона» Леніна миттєво перетворилася на його сторожу, – постарався друг Сталіна, голова ВЧК Ф. Е. Дзержинський. Ілліч разом із дружиною опинився не просто в ізоляції, а в ув’язненні, подружжя змушене було застосовувати для спілкування з зовнішнім світом конспіративні заходи. Один із «соратників» – Л. П. Серебряков, близький до Троцького, в листі від 10 липня 1922 року писав: «З Іллічем справа така погана, що навіть ми не можемо домогтися до нього доступу. Дзержинський і Смідович (Петро Гермогенович Смідович, дворянин, освіта вища юридична, член президії ВЦВК, 30 грудня 1922 року відкривав І Всесоюзний З’їзд Рад, – П. П.) охороняють його, мов два бульдоги, від усіх чужих і нікого не допускають до нього або навіть у флігель, в якому він живе. (...) Наразі ніхто не може виступати відкрито, крім Дзержинського» [63]. Утім, конспірація допомагала мало. Майже всі листи потрапляли на стіл до Дзержинського, а звідти – до Сталіна. Кілька разів Крупській пощастило вирватися з Горок до Москви й передати записки тим небагатьом, хто ще залишався вірним, але поступово ці можливості танули. Дійшло до того, що стенографісток припинили допускати безпосередньо до Леніна. Приводом для цього була пересторога, аби вони не бачили ураження, яких завдала хвороба його зовнішності (параліч правого боку тіла, перекіс обличчя) й не винесли небажану інформацію у світ. Насправді – аби через них «вождь світового пролетаріату» не передав небажані листи до ЦК та Політбюро і не бачив, що стенографістки змінюються: навіть довіреним жіночкам з ЧК не дозволяли довго перебувати на цій роботі, аби хворий якось не налагодив з ними контакту. У стіні біля ліжка Леніна просвердлили дірочку, крізь неї протягли шнур мікрофона, в який він і диктував стенографісткам свій «Політичний заповіт». Це продовжувалося від 5 до 20 хвилин щодня. Але ж 20 хвилин це порушення постанови, – скаже хтось. Так. Але обмеження 10
