Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Розповім про один такий вузол, маловідомий серед загалу, але промовистий. Про це окремий детектив слід писати. Улітку 1922 року група грузинських більшовиків на чолі з головою Центрального виконавчого комітету Грузії Пилипом Ієсеєвичем Махарадзе (освіта – незакінчена вища ветеринарна) та головою Ради народних комісарів Грузії Полікарпом Гургеновичем Мдівані (дворянин, освіта – незакінчена вища) висловилася за вступ до СРСР на правах окремої республіки, а не у складі Закавказької федерації. Проти них виступили Серго Орджонікідзе, який був тоді головним більшовиком Закавказзя, та Йосип Сталін. Фігури дуже важкі. Але й Мдівані та Махарадзе були не прості – їх підтримував Ленін. І хоча Ілліч був на той час практично нетранспортабельний, фактор його особистості важив багато. Саме у цей час за загадкових обставин у Тифлісі гине друг дитинства Сталіна і його найближчий прибічник Тер-Петросян (Камо). Вантажівку, яка його збила, так і не знайшли. Деякі дослідники вважають, що у процесі боротьби за владу навколо хворого Леніна, його прибрав Сталін, бо, мовляв, Камо забагато знав про спільні операції з «експропріацій». Може так. А, може й ні. На той час Тер-Петросян ще був Сталіну дуже корисним як опора на Кавказі. А от противникам Сталіна та Орджонікідзе він міг і заважати. Можливо, загибель Тер-Петросяна має коріння саме в тій борні. Апогею конфлікт, який назвали «Грузинською справою», досяг в останніх числах жовтня 1922 року. У відповідь на «нахабну вимогу» грузинських «сепаратистів» божевільний Серго Орджонікідзе «…розлютився і обізвав їх «шовіністичною гниллю», а коли один із членів ЦК компартії Грузії назвав його «сталінським віслюком», ще й добряче побив останнього. На знак протесту проти тиску Москви у відставку подав весь ЦК компартії Грузії» [58]. Комісія під головуванням Дзержинського, який, відчувши, що Леніну невдовзі кінець, почав шукати підтримки у Сталіна, виправдала саме його та Орджонікідзе. Це рішення Дзержинського, у свою чергу, обурило Леніна. Щойно він відбив уже затверджене в ЦК рішення на користь «автономізації» і змусив прийняти власний план, як Сталін зі своїми людьми спровокував кризу й взагалі поставив питання про створення Союзу під загрозу. У той самий час Ленін не міг не бачити, як навколо Коби (партійне псевдо Сталіна) стрімко формується потужний клан: Дзержинський, Орджонікідзе, Каменєв, Зинов’єв. Разом з охолодженням стосунків із Троцьким та хворобою, яка обмежувала можливості, Ілліч реально ризикував опинитися на узбіччі подій, в ролі такого собі діда на покутті, якого начебто родина й шанує, але влада уже давно в інших руках. Тож на початку грудня Володимир Ілліч завдає Йосипу Віссаріоновичу удару. Він звинувачує його у великодержавному шовінізмі, і щоб його послабити, вимагає виключити з партії Орджонікідзе. Проте у ніч з 15 на 16 грудня Леніна вжарив другий інсульт. Його «побажання» виконано не було. Ба більше, після цього гризня за владу вийшла на новий виток, оскільки усі зрозуміли, що дні вождя пораховано. Листопад-початок грудня 1922 року став останнім періодом його активного політичного і не лише життя. Про це – у наступній главі, а зараз про СРСР.
З’їзд відбувався без Леніна. Його обрали почесним головою і надіслали спеціальне вітання. Це суто радянський ритуал – усій партійно-державній верхівці було зрозуміло, що Іллічу кінець, тож непомітно для народу, розгорталася гігантська боротьба, в якій його намагалися використовувати всі угруповання. Якщо раніше гризлися всередині зграї, то тепер вона стрімко розпадалася на дві. Одна формувалася навколо Сталіна, друга – навколо Троцького. Але на з’їзді зовні все виглядало пристойно. Для непосвячених. Головою з’їзду обрали Михайла Калініна. Начебто, кому ж як не йому сидіти на чільному місці – голові Центрального виконавчого комітету, тобто номінально першій особі держави. Але нам уже відомо, що цей «всеросійський козел» реальної влади і великого впливу не мав. На тому збіговиську він був компромісною фігурою, зіц-головою для обох угруповань. Та звернемо увагу на те, що не кидається в очі, але що добре бачили партійні апаратники та «важкі фігури» більшовицького середовища. Саме Сталін, а не Троцький був доповідачем з обох головних питань – розгляду Декларації про утворення СРСР та Договору про утворення СРСР. Тоді казали: ЦК доручив товаришу такому й такому підготувати доповідь з такого і такого питання. Насправді це значило, що такий і такий товариш очолює сам процес вирішення питання. І підбирає для цього відповідних виконавців. Формуючи команду.
Третім питанням, яке непосвяченим здавалося суто технічним, було формування Центрального виконавчого комітету СРСР. Доповідачем з нього був давній друг Сталіна, уже згадуваний нами педофіл Авель Єнукідзе. Тобто і делікатне кадрове питання, підбір тих, хто керуватиме країною, опинилося в руках у «сталінців». І це свідчить, що уже із самого «дня народження» СРСР Сталін захопив над ним владу. Вона ще не була всеосяжною. Поки що тривала боротьба. Але її результат було визначено ще 3 квітня 1922 року, коли Йосип Сталін отримав посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б). Тут треба відволіктися. Цей пост від самого початку замислювався як суто технічний і другорядний. Ленін та Троцький і без того мали купу «портфелів», тож брати на себе ще й цей для них не було ні фізичної можливості, ні сенсу. Тож обидва знайшли компромісну фігуру. Сталін подобався Леніну через те,
