Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Тут слід згадати ще одне питання. Перший, дерев’яний мавзолей для трупа Леніна було побудовано за чотири дні. Автором його проєкту став академік архітектури Олексій Вікторович Щусєв. Мало кому відомо, що за зразок архітектор взяв не просто вавилонський зіккурат (ступінчату піраміду), а знаменитий Пергамський вівтар, відомий, як Вівтар Сатани, про який йдеться в Одкровенні апостола Іоанна: «… знаю твої справи, і що ти живеш там, де престол сатани…» (Одкровення ап. Іоанна 2:13). Езотерики вбачають в цьому сатанинську сутність більшовицької влади й таємне поклоніння дияволу. Тим паче, що серед них були не лише войовничі атеїсти, але й євреї. Відомо також, що багато видатних більшовиків належали до масонських організацій. Науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних стосунків Російської Академії Наук Ігор Хохлов стверджує: «Нам відомо, що Яків Свердлов був масоном, нам відомо, що Зинов’єв і Каменєв – це найближчі сподвижники Леніна, які допомогли йому втекти, уникаючи арешту влітку 17 року, також були масонами, і вони були, до речі, масонами тієї ж таки ложі «Мистецтво і праця», до якої належав Ленін. Майже все більшовицьке керівництво раннього революційного періоду входило до складу масонських лож» [69].
Про масонів – правда. Сюди можна додати Троцького, Менжинського, Скворцова-Степанова, Москвіна, Луначарського, Володарського, Урицького тощо. Звичайно, ототожнення масонів із сатанізмом є здебільшого вигадками (більшість організацій не мають до нього стосунку), але те, що багато більшовиків-масонів захоплювалися окультними науками (Троцький, Свердлов, Луначарський та ін.) – факт. Тому і гробницю Леніну обрали у формі піраміди. На цій темі не зупинятимемося – охочі самі можуть знайти відповідні матеріали. Скажемо лише, що виставка трупа та проповідь «ленінізму» була вигідна усім, адже під час битви за владу немає нічого кращого, як видавати себе за єдиного «вірного ленінця» на противагу іншим, використовуючи мертвого вождя як гак на линві, за допомогою якої можна видряпатися на самісіньку верхівку. Проте з гробницею покійному не пощастило. Навесні 1924 року від мавзолею почало смердіти. Смердіти – вибачте – лайном. Люди здивовано переглядалися. Ситуація виглядала не просто дивною, а, як тоді казали, – політично шкідливою. Почалося розслідування. Виявилося, що під час будівництва в лютий холод ґрунт відкривали за допомогою вибухівки й пошкодили каналізацію. Поки стояли морози, все було добре, а потім тепло розтопило землю і нечистоти почали підніматися з-під землі, затоплюючи і мавзолей, і його постояльця. Каналізацію відремонтували. Але мавзолей настільки просмердівся, що його довелося знести й будувати інший, котрий відомий в історії, як другий мавзолей Леніна.
Існує легенда, за якою патріарх Російської православної церкви Тихон, дізнавшись про цю пригоду, висловився коротко: «По мощах і єлей».
ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА.
ПАЦЮКИ В ДІЖЦІ-2, АБО ТРІУМФ ХИТРОСТІ ТА ПІДЛОСТІ
На момент смерті Леніна становище Лейби Давидовича було незаздрісним. Жодних перспектив. Біля нього залишалися фігури другорядні: Геор гій П’ятаков, Євгеній Преображенський, Микола Осинський, Володимир Смірнов, Надія Крупська, Микола Крестинський, Християн Раковський, Карл Радек тощо. Ця група, яку називають «Лівою опозицією», оформилася восени 1923 року з т. з. «Заявою 46», у якій говорилося про встановлення в партії фракційної диктатури та придушення інших поглядів. Камінь у город «сталінців» та Політбюро, яке й узурпувало владу від ЦК та партії в цілому. У той самий час біля Сталіна зібралася потужна шайка із майже усіх членів Політбюро, яким і були невдоволені «троцькісти»: Каменєв, Зинов’єв, Бухарін, Риков, Дзержинський, Орджонікідзе та інші. Останні у руках тримали кілька потужних ресурсів: партійну газету «Правда» (головний редактор Бухарін), яка блокувала матеріали «лівої опо зиції»; партійні кадрові структури (Сталін), спецслужби (голова ОДПУ Дзержинський, Ягода). За таких умов поразка Троцького і компанії була неминучою. Власне, їх уже почали бити.
Ще влітку 1923 року почалися переміщення його прибічників на другорядні посади. В тому числі у «святая святих» Льва Давидовича – армії. У жовтні цього ж року внаслідок першої економічної кризи НЕПу (т. з. «ножиці цін», коли, за наполяганням Троцького, селянам пропонували купувати промислові товари за завищеними цінами, а продовольство скуповували за «твердими», тобто мізерними, в результаті чого настав торгівельний колапс), а також провалу інспірованих через Комінтерн (там керував «троцькіст» Радек) спроб переворотів у Німеччині, Болгарії, Угорщині, сепаратистського бунту в Бесарабії тощо, Троцький отримав страшну поразку на ХІІІ об’єднаному пленумі ЦК та Центральної Контрольної Комісії. Власне, отой «Лист 46» був жестом відчаю, спробою якось врятувати ситуацію, звернувшись «через голову» партійної верхівки до широких партійних мас, де Троцький усе ще мав великий авторитет.
Потім була ще страшніша поразка на пленумі ЦК 14-15 січня та на ХІІІ партійній конференції 16-18 січня 1924 року. Власне, після неї Троцький практично утік «на лікування» до Сухумі і там «проґавив» похорон Леніна, що, звичайно, не додало позитиву до його репутації. Це призвело до того, що керувати партією було поставлено Зинов’єва, а не Троцького. А Радою народних комісарів – другорядного і не шкідливого для вождів Олексія Рикова.
Сталін і Бухарін. Тут вони ще разом. Пізніше з камери «Бутирки» «улюбленець партії», забризканий кров’ю невинно убитих, благатиме Сталіна зберегти йому життя.
А Сталін наступав. Тепер удару було завдано по останньому й найвагомішому ресурсу Троцького: наприкінці березня 1924 року Йосип Віссаріонович сформував чергову комісію для перевірки стану справ в РСЧА, вона «накопала» те, що було треба, і 3 лютого доповіла про незадовільний стан справ у армії. Як результат, з посади голови Революційної воєнної ради «злетів» вірний прибічник Троцького Ефраїм Склянський, а на його місце поставлено слабовольного, але вірного Сталіну Михайла Фрунзе. З посади командувача Московського округу знято «троцькіста» Миколу Муралова й поставлено бездарного, проте з дуже гнучким хребтом Михайла Тухачевського.
Лев Давидович та його прибічники зробили відчайдушну спробу перейти в контрнаступ – перед ХІІІ з’їздом вони оприлюднили ленінський «Лист до з’їзду». Радек з надією сказав: «Тепер вони не посміють йти проти вас. Він мав на увазі два листи: один, який характеризував Троцького як «найбільш здібну людину в нинішньому ЦК», та інший, який вимагав зміщення Сталіна, зважаючи на його грубощі, нестачу лояльності
