Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Дослідники звернули увагу на єдине аналогічне захворювання судин, коли вони забиваються вапном: «Учені згадали про це, отримавши інформацію про те, що була знайдена причина рідкісної хвороби, за якої судини вапнуються лише на ногах і ніде більше. Виявилося, що до недуги призводить мутація гена NT5E. – Ленін міг страждати від такої генетичної проблеми, – вважає Гаррі Вінтерс. – Від мутації, яка змінила якийсь інший ген. В результаті у Леніна були вражені лише судини головного мозку.

Дослідники вважають, що мутація у вождя пролетарської революції була спадковою. Дісталася від батька, який теж помер дуже рано – в 54 роки. Який конкретно ген у них мутував, встановити поки не вдалося» [68]. Справді, Ілля Ульянов помер в тому самому віці, що і його всесвітньо відомий син, і за схожої симптоматики. Більше того, майже всі діти у великій родині Ульянових виявилися виродками. Ніхто з братів і сестер Леніна (за винятком Дмитра Ілліча і то там питання, чи вони таки від нього) не мав дітей. Практично усі в рисах облич мали ознаки виродження. Стає зрозумілою і патологія розвитку самого Володимира в дитинстві, й особливості його тілесної конституції, і стрімке передчасне старіння. Офіційною причиною смерті Леніна зазначений крововилив у мозок (геморагічний інсульт) унаслідок прийому препаратів, що містили миш’як, на тлі атеросклерозу. Тобто першопричина – отруєння. Можливо, його труїли одразу з кількох боків, і до цього причетні лікарі, яких приставлено до нього Сталіним. Відомо, що сімейний лікар-терапевт родини Ульянових – Федір Олександрович Гетьє «лікував» Свердлова, коли той таємничим способом помер; лікував Дзержинського (правда, там хутчіш за все інша причина – ми про це говоритимемо). Цікавим є свідчення сталінського секретаря Бажанова: «21 січня 1924 року відбувся черговий напад. Він був украй болючим, але тривав недовго. Крупська на хвилину вийшла з кімнати, щоб зателефонувати. А коли повернулася, Ленін був мертвий. На столику біля ліжка стояли кілька пляшечок – всі порожні. У чверть на восьму в кабінеті Сталіна задзвонив телефон. Ягода доповів, що Ленін помер» [63].

Безпосереднім свідком смерті вважається Микола Бухарін. Але і Генріх Ягода був присутній, принаймні в будинку. На той момент він був довіреною особою Дзержинського, членом колегії ВЧК-ОДПУ, тобто входив до керівної верхівки цієї страшної організації. На підставі отих порожніх пляшечок та присутності Ягоди (котрий невдовзі отримав посаду заступника голови ОДПУ) російський історик Юрій Фельштинський робить висновок, що Леніна в останній момент рішуче отруїли. Проте автор цієї книги має інший погляд. Вливати миш’як до організму Леніна, який конав, не було жодного сенсу – це могло виявитися під час розтину. А от спустошити скляночки, аби приховати, чим саме і в якій кількості «лікували» головного більшовика – цілком. Для цього і чергував біля хворого Ягода. Кажучи загалом, не виникає сумнівів, що померти вождю «допомогли». Недаремно матеріали, що стосуються хвороби і смерті Леніна, засекречено до 2024 року, начебто на прохання його племінниці Ольги Дмитрівни Ульянової.

Поховання більшовицького вождя обставили помпезно. Усе було підготовлено заздалегідь. Від станції Герасимовська поблизу Горок до Павелецького вокзалу Москви рухався цілий жалобний потяг, який тягнув спеціальний «Червоний паровоз» У127, «почесним старшим машиністом» якого було призначено Леніна ще за вісім місяців до його смерті. Ще восени 1923 року на засіданні Політбюро у складі Сталіна, Троцького, Бухаріна, Калініна, Каменєва та Рикова було вирішено зробити з Леніна «мощі» та виставити у спеціально побудованому мавзолеї для масового паломництва. Сказати, що країну накрило масове горе, було б неправильно. Протягом принаймні останніх трьох років пропаганда роздувала культ Леніна, і чим менше він мав влади, тим гучніше газети кричали про його геніальність та мудре керівництво державою. НЕП, який нагодував країну, приписували винятково йому. Мир після кривавої тривалої війни – також. Взагалі у практиці комуністів подібне лицемірство практикувалося регулярно: убитих своїми ж «соратниками» ховали пишно і на славослів’я щодо них не скупилися.

На початку 1923 року було офіційно введено термін «ленінізм», розроблені ритуали присяги цьому «вченню». Через 2 місяці створено Інститут Ленінізму, до якого потрапляв будь-який клаптик паперу з його писаннями. Звісно, там все сортували і те, що не відповідало образу «найлюдянішого генія усіх часів», або ховалося у броньовані сейфи, або взагалі знищувалося. Так із психічно хворого маніяка, кривавого ката, який особисто наказував убивати дітей, ліпили святого. І організація масового паломництва до трупа в мавзолеї була частиною цього процесу.

Зустріч жалобного потяга з тілом Леніна. Жодного незліченного натовпу москвичів. Близько трьох сотень однопартійців та солдати.

Щоправда, у січні 1924 року мізки народу було промито не до кінця, тому він поділився на три категорії: ті, хто був пригнічений і сумував, ті, хто таємно радів (бо за відкриті радощі розстрілювали), й ті, кому було на Леніна наплювати. За 5 днів повз труну з Леніним пройшло близько 500 тисяч осіб, переважно офіційні делегації від «трудових колективів», що в принципі небагато. Населення самої лише Москви на той час перевищувало 1,5 мільйони. У народі ходили цікаві чутки. Нібито Ленін спробував утекти з Кремля, аби покаятися перед народом, але охорона перехопила його біля Воскресенської брами, після чого комуністичного вождя ізолювали в Горках, де він скоро й помер. Були й інші чутки. Головне, про масове горе народу пропаганда пізніше відверто перебільшувала. Лише 6 років минуло з моменту захоплення влади більшовиками, народ ще добре пам’ятав, як жилося за царя, і про злочини Леніна та «соратників» не забув. Тож «масове горе» (звісно, було чимало й таких, хто насправді щиро плакав – самих членів партії нараховувалось 386 тисяч, без комсомольських активістів) довелося режисувати, формуючи делегації для прощання на «добровільно-примусових» засадах. Троцький на похорон не з’явився і його пояснення, що Сталін обдурив з часом поховання, сприйняти, як правду, не можна. Кажуть, він впав у депресію. Якщо так, то не від смерті «соратника», а від того, що не збулися його прагнення стати замість Леніна головою уряду. Одночасно країною почали розповсюджуватися чутки про арешт і втечу Троцького; що він організував заколот, аби «стати на місце Леніна». Що він Леніна і убив.