Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

хвилинами у цьому випадку не діяло – і Сталіну, й іншим товаришам цей «заповіт» був конче необхідний: кожен розраховував використати його як зброю проти супротивників, тому вони максимально поспішали, – раптом Ілліч вріже дуба, не встигнувши додиктувати. А якщо Володимир Ілліч раптом вирішував відхилитися від теми, стенографістки подавали знак, негайно до спальні вривалися приставлені до нього лікарі й наказували припиняти диктовку: «Ілліч втомився!». А щоб він не знав, що відбувається в країні, газету «Правда» для нього друкували спеціальну, в єдиному примірнику. Про це її головний редактор товариш Бухарін піклувався. Отож, про ставлення Сталіна. Коли Надія Крупська спробувала в обхід ізоляції передати деякі листи чоловіка Троцькому, зокрема щодо зовнішньої торгівлі, Сталін зателефонував їй і накричав матюками, обізвавши «повією» та «дегенераткою». Цікава реакція Надії Костянтинівни: вона не просто ридала – вона впала в істерику й качалася по підлозі, сіпаючи кінцівками. Так, любі друзі Надія Костянтинівна була гідною подругою генія – така само психічно хвора істеричка. Цей випадок був лише частиною великої війни, яку вели між собою Ленін, Сталін, Троцький та Каменєв. І товариш Сталін уміло маневрував між ними. Навіть, отримавши від Крупської листа зі скаргою на Кобу, Каменєв і Троцький цей лист фактично проігнорували. Останній висловився недвозначно: «Я стою за збереження «статус кво», – заявив він Каменєву. – Якщо Ленін до з’їзду стане на ноги, що малоймовірно, ми обговоримо це питання заново. Я проти ліквідації Сталіна, але я згоден з Леніним по суті...» [64]. Троцький все ще не вважав Кобу гідним для себе суперником. Для нього небезпечнішими ввижалися Каменєв і Зинов’єв, а війна Леніна зі Сталіним послаблювала обох. Якби прибрали Сталіна, на кого б накинувся хворий, але авторитетний маніяк? Ото ж бо. Тому Крупську умовили прийняти вибачення Йосипа Віссаріоновича, не усвідомивши до кінця, що означав його демарш. З грудня до початку березня Ленін продиктував, крім «Листа до з’їзду», ще кілька статей, які було прийнято ЦК – вони не містили нічого такого, що могло б вплинути на боротьбу за владу. Сам же «лист» до часу сховали. Чому він був такий важливий? Справа в тому, що цей «заповіт» був нічим іншим, як обливанням помиями своїх найближчих «соратників». Відходячи у світ тіней, Ілліч із задоволенням вимазав в гуано усіх навколо, сам залишившись увесь у білому. Той «геніальний документ», на який досі моляться усі сучасні комуністи включно з «троцькістами», був банальним брудним пасквілем.

Уперше його було опубліковано після ХХ з’їзду КПРС в журналі «Комуніст», коли зграя людожерів на чолі з Хрущовим списала усі свої злочини лише на самого Сталіна. Відтоді піонерам і пенсіонерам не втомлювалися розповідати, як Ленін «геніально попереджав» партію щодо небезпеки узурпації Сталіним влади. Цю фразу кожен шкільний вчитель історії знав напам’ять: «Тов. Сталін, ставши генсеком, зосередив у своїх руках неосяжну владу, і я не впевнений, чи зуміє він завжди досить обережно користуватися цією владою. . …Сталін занадто брутальний, і цей недолік, цілком терпимий в середовищі і в спілкуванні між нами, комуністами, стає нетерпимим на посаді генсека. Тому я пропоную товаришам обдумати спосіб переміщення Сталіна з цього місця і призначити на це місце іншу людину, яка в усьому іншому відрізняється від тов. Сталіна лише однією перевагою, а саме, більшою терпимістю, більшою лояльністю, більшою ввічливістю і більшою увагою до товаришів…» [65].

Насправді це величезний комплімент Сталіну і фактично пряма вказівка на те, хто саме має стати наступником «вічно живого» після його смерті. Поясню свою думку. Вища партійна еліта була добре обізнана на тому, що трапилося між Крупською та Сталіним, і цілком усвідомлювала, що слова Леніна про його брутальність є лише наслідком особистої образи, не більше. До того ж звинувачення у непомірній грубості з вуст Леніна, який сам шпетив «соратників», включно з рідним братом такими епітетами, як «повія», «ідіотик» (навіть не ідіот), «тупак», «розумовий недоносок», «купа гною», «помийна яма» виглядали дещо… кумедно. Що ще залишається негативного на адресу Сталіна, крім грубощів? Анічогісінько. Але на уроках у школі, під час лекцій у заводських клубах та на семінарах молодих агітаторів-пропагандистів не наголошувалося на характеристиках решти «соратникам». Трохи полестивши кожному, Ілліч із задоволенням хлюпає йому на голову повне цеберко з відходами життєдіяльності організму: Троцький – найздібніший, але занадто самовпевнений і бюрократ; Бухарін – «улюбленець партії» та видатний теоретик, але не є «цілком марксистом» і безграмотний у плані діалектики; П’ятаков – людина видатної волі та здібностей, але настільки великий бюрократ, що на нього не можна покладатися у серйозних політичних питаннях. Пригадав Ілліч і «жовтневий епізод» товаришу Зинов’єву (а за асоціацією, і товаришу Каменєву) – коли обидва виступили у пресі проти запланованого перевороту. А якщо грубощі Сталіна терпимі поміж партійцями (а посада його саме партійна і не публічна), а ще він – гарний професіонал, то навіщо його кудись переміщати? І зрештою, не перемістили. І от настала розв’язка: 6 березня 1923 року Леніна вжарив третій інсульт. У нього відібрало мову й міцно паралізувало усю праву частину тіла. Два місяці – найважливіші в період боротьби за владу, він лежав, мов колода, не здатний ні говорити, ні писати, й лише кліпав очима. Тільки з кінця липня його стан почав повільно покращуватися. Вождь катався по парку на візку, трохи шкандибав за допомоги медсестер, а у жовтні став пересуватися й самостійно, за допомогою ціпка та більш-менш розбірливо вимовляти окремі слова.

Треба сказати, що фізичний недуг був лише частиною глобальної ленінської хвороби. «Вождь світового пролетаріату» змолоду, як нам відомо, страждав психічними розладами. Після жовтневого перевороту він почав стрімко і безнадійно божеволіти. Ну, не може нормальна людина написати таке: «Чудовий план! Закінчуйте його разом з Дзержинським. Під виглядом «зелених» (ми потім на них звалимо) пройдемо на 10-20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія: 100.000 р. за повішеного» [66]. Цей документ – з особистого архіву Л. Д. Троцького, вивезеного ним за кордон. Стосується він подій 1919 року, коли більшовики прагнули, але не змогли захопити Прибалтику. Фанатики Леніна погоджуються, що записка в архівах є. Але знайшли чудовий аргумент: Троцький брехав. Проте нагадаю – Лев Давидович на той момент командував РСЧА і саме він очолював бойові дії. Його свідчення – це свідчення очевидця і учасника подій. А які аргументи у ленінських фанатів? Єдиний: «вивсьоврьотє». А навіщо Леніну така «операція»? Навіщо він хотів пройти вглиб Литви 19 верст, розвішати на деревах беззбройних