Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук

Коротка біографічна довідка:

Народилася у 1956 році. Українка. Місце народження — село Чесники Рогатинського району Івано-Франківської області. 1978 року закінчила Український Поліграфічний інститут у Львові. Того ж року за розподіленням потрапила до Харкова, де працювала на книжковій фабриці ім. Фрунзе. Починала майстром. Остання посада — головний диспетчер. У 1993 році заснувала видавничо-поліграфічну фірму. Мету бачила у розробці та виданні підручників і посібників для дітей від дошкільного віку до вищої школи. За місяць до арешту її фірма видала 10-томник англійської мови у малюнках для початкових класів, словник «Художня культура» для студентів Юридичної Академії, підручник «Естетика». Намагалася підтримувати молодих українських авторів, видаючи безкоштовно їхні твори. Матеріально допомагала мистцям і науковцям, про яких знала, що вже сьогодні вони творять Україну майбутнього.

…11 червня 1996 року, як завжди о 8 ранку, Галина вийшла з під’їзду, щоб іти на роботу. Раптом побачила перед собою червоне авто, з якого назустріч їй вийшли п’ять молодиків. Один з них запитав її прізвище. «Ось Ви нам і потрібні. Ми не викликаємо, а забираємо», — була відповідь на слова Росоловської, що вона ні від кого не ховається і сама би прийшла до правоохоронних органів у разі потреби. Характерно, що ні ордера на арешт, ні будь-яких інших офіційних паперів, що підтверджували б повноваження цих осіб, пред’явлено не було, її силоміць заштовхнули в авто і повезли, як з’ясувалося, у Ленінський відділ міліції. Туди ж, до кабінету слідчого цього району, через 30–40 хв. після її прибуття з’явились слідчі з іншого, Фрунзенського району, подружжя Пономаренків, щоби вчинити допит. Крики і образи на її адресу змішувалися з погрозами: «Ти, бандерівко чортова, по Франціях будеш їздити?! Досить, згниєш тут. Смерті проситимеш не допросишся!» Далі від неї вимагалося підписати розписки на $10 000 людям, декого із яких вона навіть не знала. Після 4-годинного допиту Галину відвезли до ізолятора тимчасового утримання (вул. Чернишевська, 2), де протримали шість діб, хоч за юридичною нормою дозволяється тільки три. Камера, у якій вона перебувала, нагадувала катівню. Жахливе приміщення, вкрай брудне, тісне, задушливе, із забитими вікнами. Лампочка освітлення горить цілодобово, не вимикаючись. Посередині вкручений у долівку стіл і два стільці, поряд з якими розташовані баки (відхожий та з питною водою). Під стіною — вкрай вузесенькі (завширшки з лікоть) нари з поверхнею, як у пральної дошки (нари оббиті залізом), так що лежати на них практично неможливо. Всі речі Галини були конфісковані без опису. Із собою не дозволили взяти навіть гребінця. Руки, чорні після зняття відбитків з пальців, помити було ніде, і всі шість діб — ані вмитися, ані розчесати волосся тощо. Ні рушника, ні інших туалетних предметів. Навіть до туалету, за їхніми правилами, водять лише один раз на добу (о 6 год ранку), де дозволено перебувати не більше п’яти хвилин і то під наглядом. Протягом тижня Галина перебувала у шоковому потрясінні, не могла ні їсти, ні пити, і протягом тижня ніхто з рідних, друзів і знайомих не знав, що трапилося з нею і де вона знаходилася. Тільки коли Галину було переведено до Холодногірської в’язниці, у двері її квартири постукали невідомі і запропонували її чоловікові терміново продати помешкання, заплатити їм $10 000 і тоді Галину, мовляв, одразу буде звільнено. Так довідався Михайло про місце перебування своєї дружини і тоді ж повідомив адвокатів — подружжя Анатолія та Галину Тарасенків, які буквально почали «прориватися» до своєї підзахисної. Слідчий Михайло Лаптєв і начальник слідчого відділу Серій Шабалдас заборонили передавати Галині змінні речі, чинячи шалений спротив тому, щоб до справи долучилися адвокати.

З першого дня на Холодній горі Галину кинули до однієї з найжахливіших камер під назвою «вокзал». У цій камері площею завбільшки 10–12 кв. м, без вікна, утримується до 30 осіб. Нари із залізних сіток, лише на деяких є матраци, брудні й скуйовджені від того, що жінки постійно витягують з них вату. На нарах сплять тільки обрані. Більшість із жінок, підібгавши під себе ноги, сидять біля параші, що весь час відкрита. Від цього в камері страшний сморід, до того ж перемішаний з тютюновим димом, бо практично всі жінки палять. «Заправляє» в камері так звана «родина» з чотирьох жінок, котрі мають між собою постійні статеві відносини. Тих, хто не сподобається цій «родині», примушують займатись сексом з іншими, демонстративно, перед загалом. (Інколи через «кормушки» санітарної частини жінок перетягують до чоловічих камер і там їх по черзі ґвалтують). Коли комусь із «родини» сподобається одяг новачки, її одразу роздягають — ходитимеш у простирадлі, доки родичі не передадуть тобі щось інше. Наглядачі цьому не перешкоджають, а навпаки, вказують на невгодну їм людину — начебто це інформатор. Тоді цю людину кладуть посередині камери і забивають (бува й до смерті) відламаними від параші металевими «балками». Таке враження, що «служителі закону» отримують від споглядання цих жахів ще й фізичну насолоду.

Годують баландою. Це — нечищена, напівсира картопля з горохом у брудній воді. До їжі додають постійно бром, від якого тіло і обличчя жінок, які довго сидять у цій в’язниці, обростають волоссям. У камері «вокзал» Галина була доведена до такого стану, що хотіла покінчити життя самогубством, але перед останнім кроком її врятувала молитва. Молилася постійно, і це, напевно, було її оберегом. Доведену до відчаю, знесилену знущаннями, вимушеною голодівкою і безсонням, Галину терміново (через три доби) переводять до камери 7.0. Тут вже було трохи чистіше, і утримувались переважно не вбивці, як у попередній камері, а наркомани, транспортери макової соломки, дрібні злодії. Наприклад, з грудня 1995 р. сиділа бабка 64 років, яка, не ївши п’ять діб, витягла пиріжок з торби у жінки, що попрохала її на вокзалі постерегти речі, доки вона сходить за квитком.

Складалося враження, що Холодногірська в’язниця, як за совітських часів, «гонить план»: заповнити і переповнити її «простори» чи то справжніми злодіями, чи то немічними жебраками, чи то людьми, яких забирають «на замовлення», як Галину, — всіх докупи для перетворення людей у тварин, для виокремлення в них найнижчих і патологічно здеформованих інстинктів. В’язниця як лабораторія, де безкарно досліджується рівень можливої моральної і духовної деградації людської особистості.

Через тиждень Галину з камери 7.0 перевели у так званий «трійняк». У