Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук

У «товаріщей» є ностальгія за «Москвою майскою», яка витворила балаган безкінечних черг, катавасію дефіцитних товарів, театр розпридільних спецмагазинів, де консументами були «товаріщі» і де товари, звично, продавалися за іншими, меншими, ніж у магазинах для звичайних громадян, цінами; бутафорія інтернаціональної величі в «Москве майской» виглядала убого, як смокінг на більшовицькому голому тілі. Усе було убогим, ницим насправді, а видавалося, як тріумф інтернаціонального інтелекту: брехня підміняла правду, брехня була випрасуваною для балаганного лицедійства.

Панацея інтернаціонального братерства, дружби, допомоги оберталася для мільйонів потоками сліз і крові. Насильство інтернаціоналістичного раю не знало меж: рубінові промені Кремля падали кривавими мечами на голови обдурених людей від Куби до В’єтнаму, від Анголи до Афганістану. Весело, криваво бавилося інтернаціональне воїнство «товаріщей»!

Інтернаціональна голизна «товаріщей» прикрита фіговим листком колективізму, їхнє уявлення про колективне насправді означало ніяке. Одиничне, людина, взагалі не бралися до уваги, бо мірою для «товаріщей» було колективне. Через це енергія, воля особистості притлумлювалися. Отже, не могло бути мови про людську свободу, про особисте щастя, право вибору було регламентоване розпорядком режиму.

Роль колективного начала означала: знищувати людський дух. Ніби працювали заводи, доярки доїли корів, а моряки дійсно на підводних човнах сиділи під Кубою, й літаки дійсно пасли небеса під самим сонцем, і усе це мало кодифікувати велетенський поступ колективного інтелекту. Але направду глухий не чує, а незрячий не бачить: ціле трималося на команді і не трималося купи, його латали, вибілювали і прикрашували гаслами, закликами.

Усі кудись бігли, мчали, летіли, поспішали — спочатку перегнати Америку, а потім протягом десятиліть — від черги до черги за шматком масла чи кілограмом цукру.

Ніякого порівняння з тим, як живуть люди у світі, не могло бути. Бо заводи були малопродуктивними, технологічно слабкими, а охлялі з голоду корови ніяк не реагували на партійні гасла, і молока у них не збільшувалося.

Приїхав якось знайомий київський артист з Америки, що співав у Метрополітен-опера, і за столом, де зібралися друзі, зізнався:

— Які ви щасливі, що не знаєте, як живе Захід! Ви навіть уявити не можете, в якому рабстві нас тримають…

Велетенська імперія нагадувала велетенське пекло політичних в’язниць, концтаборів, пересильних етапів. Третина країни сиділа у політв’язницях, але не їла дармовий хліб, бо тяжко працювала, стверджуючи поступ економіки; друга третина бігала по чергах за дефіцитними консупційними товарами; остання третина мала право карати неслухняних, вирішувати чужі долі, розподіляти право на чуже життя; була ще у цьому вимірі елітна верства керманичів, що вершили на землі суд «чесний і праведний», здебільшого при зашторених вікнах уночі.

Як вогню, «товаріщі» бояться згадок про минуле: як карали, чистили, знущалися, катували, знищували, як посилали безневинних на такі муки, від яких холоне кров, німіє язик.

Як гусеницями танків у сибірських лісах трощили кості і місили тіла закатованих дівчат, як катували новоросійських робітників, як вели на допити капітана III рангу Валерія Сабліна, який у в’язниці в останні дні свого тридцятисемирічного світлого життя читав Сервантеса. О ні, не реабілітували, боялися «товаріщі» посмертно помилувати російського морського Дон Кіхота — «как бы чего не вышло!».

Як вовк вогню, «товаріщі» бояться вільної незалежної України. Тому на їхніх депутатських піджаках, придивіться, виблискують значки з девальвованою, совдепівською емблематикою парламентарів. Брехати і обіцяти вони вміють. Якось Симоненко договорився: «Ми відбудуємо Україну за п’ять років…»10. А й правда, знайома інтонація? Щиро кажучи, це інтонація «героїв» Лонжюмо. Раю для України від Симоненка з «компанією» Зюганових не може бути. Бо коли Симоненко сідає за стіл, то здається, що поруч з ним за цим самим столом сидить Зюганов і сиділи колись Постишев та Каганович.

Пишучи листа «До Політбюра ЦК КП(б)У. Копія Політбюру ЦК ВКП, т. Сталіну», Володимир Винниченко наводив численні приклади зловживань, злочинів радянської системи проти власного народу, показував, як роздувається штучно небезпека українського націоналізму і як російський націоналізм безкарно в державі підтримується, заохочується, а «гасло диктатури руської культури (русифікації) знову буде висунуто явно чи потай, знову почнеться наступ російського націоналізму, але вже не стриманий російським комунізмом, а підпертий капіталізмом.

Головна ґрунтовна база всякої національності є школи. Це відома всім істина. Буржуазний націоналізм знає це найкраще і через те скрізь по колоніях і де тільки може він старається запровадити по школах навчання своєю мовою. Така школа забезпечує йому найкращий вплив і панування в цій країні. Чому руський царизм так боявся панування національної школи й так люто проводив русифікацію по всіх поневолених ним націях? Бо русифікована школа всіх робила «руськими» і тим толерувала визиск націй»11. На цьому поставимо крапку у цитуваннях Винниченка, бо дальші, після 30-х, роки показали, що Москва віжок русифікації не відпускала ні на йоту, і нинішні «совдепи» як послідовники ідей «під прапором нєдєлімой…» теж втілюють сепаратистські гасла на практиці, розмежовуючи регіони і нарід України з подібними до нього О. Єфремовим, Є. Кушнарьовим, О. Лук’янченком. Як писав той самий Володимир Винниченко у «Щоденнику»: «тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити»12. Не хоче випустити зі своїх рук таких, як Гризлов, Симоненко з його однодумцями Зюгановим і Наталією Вітренко… Не даймося одурити іще раз!

Оглянімося, можливо востаннє, назад, аби зрозуміти трагізм протиріч нової України і повзання московіцької совдепії… Скапував на тремтливому вогнику незалежності й свободи 1996 р. Не такий простий він був, як могло здатися… Яке воно, людське життя у дзеркалі суспільства? Погляньмо в це дзеркало спокійно, без ламентацій і криків. Одне життя, одна доля… Лампочка то горить, то гасне.

«Мені здалося, що я померла і знаходжуся в пеклі. Бруд, задуха, крики слідчого, камерові розборки, — все це злилося в один мент, що тривав вічність». Ці слова належали Галині Росоловській, директорові видавничої фірми, авторові