Московитія проти України: політика, культура... - Олександр Федорук

Пошуком українських реліквій в російських музеях після 1924 р. займався М. Грушевський. У 1930 р. журнал «Україна» констатував, що вже остаточно вирішено повернути усі запорізькі клейноди на Батьківщину. Згадувались, зокрема, п’ять гармат майстрів Балашевичів, 18 запорізьких прапорів ХVІ—ХVІІ ст., булава миргородського полковника Апостола, шабля Мазепи, які в той час зберігалися в Оружейній Палаті у Москві...

Унікальні пам’ятки з археологічних розкопок, що були проведені в Україні в середині XIX — на початку XX ст., потрапили до Ермітажу. Серед них знахідки з кургану Чортомлик (IV ст. до Р. Х.) Дніпропетровської області, кургану Солоха (IV ст. до Р. Х.) Запорізької області, кургану Куль-Оба (IV ст. до Р. Х.) Кримської області, скарб із села Мала Перещепиця Полтавської області (VП—ІХ ст.), куди входять численні вироби з золота — до 25 кг, срібла — до 50 кг».

Далі в листі зазначалося: «Перелічені цінності для нас не просто музейні експонати, вони більше, аніж пам’ятки історії і культури. Це реліквії слави наших пращурів, які ми просимо повернути в Україну, виконавши тим самим рішення Радянського Уряду, що було прийняте ще в листопаді 1917 р., реалізації якого завадили спершу громадянська війна, потім — морок сталінської епохи і тоталітарний режим».

У тодішньому листі відбита турбота про спадщину — і це правомірно. На європейському континенті, в усіх куточках планети поняття спадщини є одним з найвагоміших культурологічних інструментів. Воно є вагомим чинником у реалізації міжнародних домовленостей для багатьох політиків. Зрештою, це одне з понять культурної політики, що об’єднує усі народи Європи.

Для сучасного стану України розуміння цієї проблеми має значення в плані зростання національної ідеї, забезпечення розвитку української культури. Стверджуючи першорядність культурних цінностей як чинника духовного зв’язку поколінь, слід також пам’ятати про фактори культурних взаємозв’язків, результатом дії яких постає поняття спільної спадщини або вживане на Заході la double culture. Воно для нас має значення, коли вивчаємо історичні зрізи розвитку культур не лише України та Росії, а й України та Польщі, України та Австрії, Франції та Німеччини і т. д.

Через актуальність і гостроту проблеми українсько-російських відносин у галузі реституції є нагальна необхідність ще раз торкнутися питання про повернення з Росії до України переміщених культурних цінностей1.

У перші роки переходу до ринкових відносин після розпаду СРСР було здійснено спробу розгляду цього питання на дипломатичному рівні, з урахуванням міжнародних прав, усіх засад і положень та їх юридичної природи у кожній пострадянській державі. З цією метою у Мінську 14 лютого 1992 р. було підписано «Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їх походження», яку підписали керівники одинадцяти держав — членів СНД. Згодом в Росії розпочалася кампанія проти згаданої Угоди, в результаті якої Державна Дума денонсувала підпис Президента РФ Б. Єльцина.

Подальшими спробами розвитку лінії реституційного процесу стали Ташкентська (15.05.1992) і Мінська (12–13.01.1993) наради, що торкалися проблем міграції пам’яток культури. Зокрема, у Мінську відбулося перше засідання Міжнародної експертної комісії з розгляду питань, пов’язаних з поверненням культурних цінностей. Учасники мінської наради розробили проект Угоди держав-учасниць про Міждержавну комісію з проблем власності на культурні цінності, що зібрані в музеях, бібліотеках, архівах та інших сховищах колишнього СРСР, а також перерозподілені по інших аналогічних установах.

У жодній з цих нарад російська сторона не брала участі, мотивуючи це готовністю перетворення змісту Міждержавної угоди в конкретні двосторонні угоди Росії з кожною із зацікавлених сторін та готовністю будувати власну політику у даній сфері відповідно до чинного законодавства.

Тоді, в січні 1993 р., Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей підтвердила готовність розглянути разом з російськими інстанціями проблему повернення фресок Михайлівського собору і визначення порядку перерозподілу культурних цінностей, що були вивезені у 1946–1947 рр. до Росії з Німеччини. У цей час російській стороні було передано протокол про необхідність співробітництва Національної комісії з Державною комісією по реституції культурних цінностей Російської Федерації, який передбачав інтеграцію зусиль двох сторін у справі виявлення міграції культурних цінностей під час і після війни, а також здійснення ряду пошукових програм, інвентаризації, каталогізації, створення загального банку втрат пам’яток культури.

Перший заступник Міністра культури Російської Федерації К. А. Щербаков у своїй відповіді на адресу Національної Комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей (29.10.1993) зазначав: «Ми справді зробили перші кроки, вступивши у складні переговори по реституції з цілим рядом зацікавлених країн, і передусім з Німеччиною. Прагнучи, і ми не перестаємо підкреслювати це перед нашими партнерами, до цивілізованого, справедливого вирішення взаємних реституційних претензій, ми приступили до детальної каталогізації наших культурних втрат, знищених або вивезених німецькими загарбниками з окупованих територій... До інтеграції наших зусиль, включаючи створення загального банку даних культурних втрат, розробку пошукових програм втрачених цінностей, обмін науковою інформацією, встановлення таких контактів між установами культури, нас підштовхує об’єктивний розвиток подій в цій галузі».

Це була добра заявка про готовність до співпраці, але мало минути ще кілька років ініціативних дій української Національної комісії для зрушення справи з мертвої точки. Разом з тим у Положенні про Державну комісію по реституції культурних цінностей Російської Федерації (23.06.1992) відзначалося (пункт 6): «Державна комісія здійснює погодження реституційних претензій з республіками Бєларусь, Молдова, Україна, а також з Литовською, Латвійською, Естонською республіками відносно культурних цінностей, втрачених або переміщених з території цих держав в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років і в період з 1939 по 1941 роки.

Розгляд інших питань, пов’язаних з відносинами у сфері культурної спадщини між державами, що раніше входили в СРСР, до компетенції Державної комісії не відноситься». Це означало звуження спектру ініціатив, що їх могла розвивати згадана інституція.

Взаємини України з Росією у галузі реституції культурних цінностей, що є складовою культурних стосунків між обома народами, відзначаються локальним герметизмом, незважаючи на неодноразові односторонні спроби української сторони вийти на простір діалогу. Можна констатувати, що поле взаємних зацікавлень надто широке, аніж можна допустити, займаючись тільки вузькими відомчими інтересами, і насамперед в наших уявленнях воно зумовлене потребою узгоджених дій у напрямі так званих