Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
Ім'я ж Вітаутаса Ландсбергіса нагадує про міф середньовічної Литви, який виконував функцію національного минулого. Вітовт (Вітаутас) Великий був середньовічним литовським князем, який противився унії з Польщею. У міжвоєнній Литві Вітовт асоціювався з литовським золотим віком перед 1569 р. і з литовськими реваншистськими планами щодо Вільнюса. За радянських часів він продовжував символізувати ворожість до зв'язків із поляками[183]. Коли литовці звільнились від радянської влади, вони знову піднесли його до першорядних національних героїв. Символізованого Вітовтом бачення національного відродження — відновлення стародавньої Литви без зв'язку з Польщею — політично досягнув Вітаутас Ландсбергіс. У 1988 р. його обрали лідером литовського національного руху «Саюдіс». У 1990 р. він очолив парламентську сесію, на якій було проголошено литовську незалежність. У 1991 р. його обрали головою парламенту незалежної Литовської Республіки зі столицею у Вільнюсі. У вересні того ж року уряд Ландсбергіса почав дипломатичні переговори з Польщею, під час яких вимагав, щоб Польща визнала литовський статус Вільнюса у 1920 та 1939 рр.
Ця незвичайна дипломатія була наслідком особливого погляду на минуле, що нехтував ранньомодерним зв'язком із Польщею на користь романтичного погляду на середньовічну Литву. Така позиція була ознакою литовського націоналізму й цілеспрямованою відповіддю польській культурі, зваби якої були добре відомі кожному поколінню литовських діячів. Навіть романтична версія середньовічної Литви, райського куточка литовського міфу, була найвиразніше артикульована Міцкевичем, який зробив це польською мовою. Конрад Валленрод, герой поеми Міцкевича, слова якої відкривають цей розділ, був середньовічним литовським рицарем. Його героїзм полягав у здатності приховати власну ідентичність і стерпіти перебування на службі у ворога до настання відповідного моменту для дії. Ім'я, яке Міцкевич вигадав для своєї найвеличнішої середньовічної героїні, Гражина, увійшло до литовської мови (так звати, наприклад, дружину Ландсбергіса). Наголос на середньовічній та відкидання ранньомодерної історії відповідали і насправді мотивувались поширенням модерної, етнічної нації. Вік литовської мови став ознакою її культури та силою масової освіти й загального виборчого права. Вони, звісно, мали й власний потенціал.
Як і після Першої світової війни, після розпаду СРСР литовська влада перенесла історичні міфи на ширший загал. Популярна вимога історичної правди викликала перевидання міжвоєнних республіканських історичних текстів, зокрема, написаних національним істориком і міфотворцем Адольфасом Шапокою. У 1990-х рр. литовською була видана навіть Нарбутова (польськомовна й надзвичайно довга) історія Литви. Як і після Першої світової війни, існувала небезпека, що історичний міф, легітимізований як політичний дискурс, завадить проведенню литовськими урядами раціональної зовнішньої політики. Страх перед польською цивілізацією, такий необхідний для національного відродження, ризикував послабити литовську державу в її міжнародних відносинах. Перші сигнали не були занадто оптимістичними. Ландсбергісове початкове прохолодне ставлення до Польщі відповідало національному консенсусу, що з'явився напрочуд швидко і виявив дивовижний міжпоколіннєвий зв'язок. Коли на початку 1990-х рр. литовсько-польські стосунки зайшли у безвихідь, литовських школярів просили обрати найганебнішу подію в національній історії: більшість зупинились на союзі із Польщею 1569 р.[184]
Частина 2
Війни за українське прикордоння
Розділ 6
Ранньомодерна Україна
(1569–1914)
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Тарас Шевченко,
«І мертвим, і живим, і ненарожденним...»
(В'юнища, 1845)
Люблінська унія 1569 року змінила кордони ранньомодерної України, віддавши східнослов'янські території Литви Польщі. Більшу частину колишньої Київської Русі Литва приєднала у XIV ст., а 1363 року отримала ще й Київ. У 1349 р. польський король Казимир Великий захопив Галичину та Львів. Отже, протягом наступних двохсот років більшість спадку Київської Русі, включно із землями, що ми сьогодні звемо Україною, було поділено між Польщею та Литвою[185]. Хоча до 1569 р. переважна частина колишніх руських князівств залишалась литовською, Галичина (Руське воєводство), най-заможніша й найрозвиненіша з-поміж них, належала Польщі. Отже, Люблінська унія 1569 р. означала новий перерозподіл колишньої Русі — цього разу на користь Польщі, до якої відійшли найпівденніші території Литви: Брацлавщина, Київщина та Волинь, більшість з яких складає сьогодні Україну; православна руська шляхта, що протягом двох століть вважала себе литовцями, опинилася в Польському королівстві. Разом із Галичиною ці землі стали тими польськими володіннями, де головною релігією залишалось православ'я, розмовною мовою — руська, мовою богослужіння — церковнослов'янська, а алфавітом — кирилиця. Київ, столиця давньої Русі, несподівано став частиною Польщі. Литва ж за рішеннями Люблінського сейму зберегла за собою північні слов'янські території, відомі сьогодні як Білорусь.
Унія між Великим князівством Литовським і Польським королівством була органічною й узгодженою, тоді як поглинання Польщею України — стрімким і однобічним. Поширення католицизму в Литві почалось із хрещення великого князя у 1386 р. і поступово тривало наступні два століття до конституційної унії з Польщею в 1569 р. З іншого боку, православна Україна була раптово втягнута в інтенсивний конфлікт із західним християнством за часів гострих суперечок щодо Реформації, яка змінила баланс між християнством західним і східним. За доби Середньовіччя православні руські священики поширювали у Вільнюсі й Литві східнослов'янські мови та культуру. Проте коли у Вільно почала домінувати польська культура, а західне християнство зазнало впливу Реформації, їхні ролі змінились. Україна, колись джерело високої культури для середньовічної Литви, тепер стала об'єктом цивілізаторської місії з боку ранньомодерної Польщі. Забезпечивши середньовічну Литву християнством і писемністю, вона отримала від ранньомодерної Польщі реформоване християнство та друковане слово. У підсумку 1569 р. став кінцем середньовічної Русі, що існувала в просторі Литви, та початком ранньомодерної України, приєднаної до східнослов'янських земель у складі Польщі. Тарас Шевченко, який називав Вільно «городом преславним», писав про Україну саме з часів Люблінської унії.
Як історія середньовічної Русі починається з православного хрещення великого князя Володимира у 988 р., так і історія ранньомодерної України починається з релігійного навернення української шляхти на католицизм після 1569 р. У Польщі XVI ст. спочатку протестанти, а у відповідь і католики, почали впливати на ці процеси через друковану книгу, народну мову й класичну риторику, відроджену за часів Ренесансу. Після 1569 р. ці інтелектуальні феєрверки разом із їхніми головними піротехніками — єзуїтами, потрапили й до України. На тлі тьмяного неба вони справляли приголомшуючий ефект. Реформація піднесла релігійні дискусії в Польщі на дуже високий рівень, тоді як українське православ'я і далі переживало інтелектуальний занепад. Воно було обмежене своєю мовою, створеною для поширення християнства східного обряду між слов'янами. Давня церковнослов'янська мова, великий винахід Кирила (Костянтина), дозволила поширити Святе Письмо на східно-
