Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
ЛИТВА, ПОЛЬЩА, УКРАЇНА: РОСІЯ, 1648–1772
Упродовж восьми років після Гадяцької угоди Україна була розділена по Дніпру між Річчю Посполитою та Московією згідно з Андрусівським перемир'ям. Сьогодні з українського погляду 1648–1667 рр. розглядаються як час великого українського повстання проти польських поневолювачів; з російського — як момент, коли блукаючий український потічок знайшов свій шлях до великої російської річки[207]. Ми розглянемо цю ситуацію під кутом зору контактів між Московією та західною політикою і релігією. Козацьке повстання виникло з реалій Речі Посполитої: відкидаючи нерівність, створену в Україні польськими інституціями, повстанці визнавали існування прав, які захищала Річ Посполита. За польських часів, тобто протягом трьох поколінь між 1569 і 1648 рр., давнє розуміння демократичних козацьких свобод поєдналося з республіканським розумінням шляхетських прав у межах держави. Третій пункт Переяславської угоди з Московією 1654 р. навіть вказував, що козаки збережуть права, які вони мали «за польського короля». Хоча піддані московського царя здавалися схожими на козаків, оскільки теж були православними, вони представляли зовсім інший політичний устрій. Зрештою, козаки боролись за толерування православ'я й висували легітимні вимоги в межах системи, що гарантувала рівні права всім християнським Церквам. Однак кінець кінцем вони об'єднались із силою, де Церква була цілковито підпорядкована державі. Московська традиційна практика ув'язнення (а часом і страти) православних ієрархів була непорівняно брутальніша за будь-які практики в Речі Посполитій.
Отже, включення частини України принесло в Московію нові ідеї. Разом із Києвом вона отримала православних священиків, сформованих полемікою навколо Реформації, Контрреформації та Берестейської унії. Київська академія Петра Могили стала найбільшим навчальним закладом у царських володіннях. Разом із Чернігівським і Харківським колегіумами вона надавала десяткам тисяч східнослов'янських студентів класичну освіту за бароковими зразками, головним чином латиною та польською мовою. Зразком для студентських творів тут був Ян Кохановський, видатний поет польського Відродження, а польська система віршописання домінувала на східнослов'янських землях, приєднаних Московією, до кінця XVIII ст. Ці заклади, засновані для захисту православ'я від католицизму, підтримували тісні зв'язки з протестантською Європою. Протягом наступних півтораста років ці українські школи забезпечили Москву і Санкт-Петербург лікарями, журналістами та чиновниками. У другій половині XVII ст., не раніше, в Москві перекладали велику кількість книг з грецької, латини та польської, а перекладачами були священики з Речі Посполитої[208]. Мовне питання постало в Росії тоді, коли московський діалект зіткнувся зі східнослов'янськими, західнослов'янськими та європейськими суперниками[209]. У такий спосіб приєднання Києва та Лівобережної України привело Московію до контактів з Європою.
Адаптувавшись до культурних принад західного християнства під час Реформації, українські священики зіткнулись у Московії з державою та Церквою, що мали слабкі культурні зв'язки з Візантією; яку та хотіла вособлювати. Хоча київські священики ніколи раніше не вважали Москву центром православ'я, вони швидко призвичаїлись до нової політичної ситуації другої половини XVII ст., забезпечивши кадрами Никонівську модернізацію Православної Церкви, а пізніше й реформи Петра I. Після Андрусова українські священнослужителі намагалися заручитись підтримкою свого нового суверена, переписуючи історію Московії так, щоб поєднати Церкву та державу й надати гідності власній позиції. Їхня співпраця з московською династією була пов'язана з винайденням російської історії. Один із українських священиків вигадав ідею «перенесення» київського князівського столу до Москви, що пізніше вплинула на російський національний міф та історіографію. У 1670-х рр. професори Київської академії виступали ідеологами нового режиму. Такими чином, приєднання Східної України привело до практичного переходу від обмеженого географічного та політичного поняття Росії як території Московії до імперської ідеї Росії як Великої (Московії), Малої (України) та Білої Русі (Білорусі)[210]. З часом ці політичні концепції, що розвинулись у ранньомодерний період, набудуть нового значення в модерну добу націоналізму.
РОСІЯ, ПОЛЬЩА: УКРАЇНА, 1772–1918
Російська імперія, яка після 1721 р. стала називатись Московія, насправді включала дві дуже різні України. Як ми вже бачили, Україна Лівобережна (на схід від Дніпра) потрапила під російський контроль за Андрусівським перемир'ям у 1667 р. Гетьман Іван Мазепа (1639–1709) та його наступник у вигнанні Пилип Орлик (1672–1742) намагалися зберегти автономію своєї Лівобережної Гетьманщини за допомогою традиційних союзів з іноземними силами. За своїм цивілізаційним та освітнім походженням обидва були людьми Речі Посполитої і представляли старшину, свідомо сформовану на зразок польсько-литовської шляхти. Коли Петро I не зміг захистити Україну під час війни зі шведами, Мазепа разом із деякими козацькими старшинами розцінив умови Переяславського договору порушеними і почав обдумувати давню ідею Гадяцької угоди з Річчю Посполитою[211]. Проте момент для союзу з Польщею-Литвою вже минув. Перемога Московії над шведськими союзниками Мазепи під Полтавою у 1709 р. означала кінець автономної Гетьманщини та початок повної інтеграції козацької старшини до нової російської держави; інтеграції, що тривала майже два століття до моменту, коли Російська імперія здобула Правобережну Україну.
Ця частина України (на захід від Дніпра) дісталась Росії після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 рр. У нових царських Волинській, Подільській та Київській губерніях майже 10% населення складала польська шляхта, 10% — євреї, а решту — переважно україномовні селяни. Після повстання 1830 р. російська влада позбавила більшу частину польської шляхти привілеїв, перетворивши її (у правовому аспекті, тоді як соціально — не зовсім) із бідних шляхтичів на бідних селян. В Україні ця зміна посприяла ще дальшому перетворенню «поляків» на «панів» двома шляхами. Єдиними, хто уник цього здекласування, були великі землевласники, що представляли в Україні польськість. Тим часом дрібні шляхтичі, позбавлені свого статусу, переймали українську мову та культуру[212]. Занепад старих земельних звичаїв також дав магнатам змогу відбирати у своїх бідніших (польських!) співвітчизників їхні землі; поява ж російської влади уможливила опору на російську армію для придушення українських селянських повстань. У 1839 р. Уніатську Церкву переважно поглинуло російське православ'я, що розділило Україну на православну більшість та дуже незначну католицьку меншість. Уніатська Церква вижила лише в Холмській єпархії на Волині й лише до 1875 р.: тут ситуація була складнішою,
