Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

там залишалося троє претендентів на місто: поляки, які хоч і відчутно втратили за кількістю, але все-таки залишались національною більшістю; литовці, сповнені віри в те, що вони були жертвами польської, радянської та нацистської окупації Вільна; прихильники радянської влади, що повернулись до влади. Не дивно, що поляки та литовці були неспроможні спільно виступити проти останніх[155]. АК воювала не лише за польську незалежність, а й за повернення Вільна Польщі. Більшість її солдатів не могли уявити першу без другого, а тому литовці вважали їх представниками польського імперіалізму[156]. Коли Червона армія в липні 1944 р. наблизилася до Вільна, АК вже опанувала територію навколо міста. Польська атака на німецькі позиції не була вирішальною; Червона армія повернула Вільно з польською допомогою 13 липня 1944 р. Після цього польських солдат було інтерновано, а Сталін відновив Литовську РСР зі столицею у Вільно. Хоча польські політики прибули до Москви клопотатись про Вільно, Сталін розумів, що отримає більше, якщо віддасть місто литовцям[157].

Він усвідомлював, що за своєю культурою місто було польським. Насправді після «Остаточного Розв'язання» воно стало ще більш «етнічно» польським, ніж будь-коли раніше. Сталін також розумів, що місцеві поляки згодяться на будь-чию владу, але тільки не на владу литовців. Про це йому доповідав Лаврентій Берія (1899–1953), голова НКВС. Показовими є терміни, якими він оперував: «Ставлення населення Вільна до звільнення міста від німецької влади позитивне. Населення висловлює своє задоволення тим, що службу в костелах тепер відправлятимуть польською, а не литовською. Населення також сподівається, що Вільно приєднають до Західної України чи Білорусі, або взагалі до будь-кого, аби тільки не до Аптви»[158]. Хоча Берія так і не використав слова «поляки», було зрозуміло, що в той момент, після знищення євреїв, населення міста було майже цілковито польським. Проте сталінська політика не мала нічого спільного із самовизначенням, тому позиція населення Вільна не мала жодної ваги. Коли Сталін вирішив, що місто буде литовським, він виходив із думки, що воно не мало бути предметом розбрату між поляками та литовцями. Тут, як і будь-де вздовж радянського кордону, на територіях, що перед війною були польськими, Сталін розв'язав національне питання етнічними чистками[159]. Тільки-но в липні 1944 р. було неформально встановлено новий радянсько-польський кордон (тепер далі на захід), Радянський Союз почав нову політику «обміну населенням» між радянською Литвою та Польщею. У 1939–1941 рр. радянська політика передбачала депортацію польської еліти на схід, углиб Радянського Союзу; в 1944–1946 рр. йшлося про депортацію польської нації як такої із західних територій Радянського Союзу до Польщі. У 1944–1946 рр. майже 100 тис. осіб, які зареєструвались як поляки, були переміщені з Вільна до комуністичної Польщі. Як записав у листопаді 1944 р. Рьомеріс, протягом кількох місяців польське питання у Вільно «перестало існувати»[160].

Після того як Радянський Союз знову приєднав Вільно, Сталін вирішив не створювати ані Польської Радянської Соціалістичної Республіки, ані Польської Автономної Республіки; у 1945 р. він постановив посунути кордони Польщі на захід і створити Литовську Радянську Соціалістичну Республіку зі столицею у Вільно, при цьому депортувавши поляків до комуністичної Польщі. Знищення польської інтелігенції у Вільні звело нанівець залишки федеративної традиції польського патріотизму. Ідея федерації завжди покладалась на асиміляційну силу елітарної польської культури, що зосереджувалась у Вільні, але вона випарувалась разом із від'їздом освічених поляків. Домінування польської культури у Вільні, що звично датується від створення у 1569 р. Речі Посполитої, припинилось із депортаціями 1944–1946 рр. Литовські поляки, які переселились на захід до комуністичної Польщі, в нових умовах не могли підтримувати ідею федералізму — багато з них завжди вважали Центральну Польщу іншою країною. Вирвані зі свого фізичного середовища, вони були неспроможні прийняти місцевий патріотизм. Цензуровані комуністичною Польщею, вони не могли друкувати своїх ідей або навіть спогадів про території, відібрані Радянським Союзом. В умовах нової соціальної реальності вони виховували дітей так, щоб їхня національна ідентичність нагадувала національну ідентичність решти молодих поляків, вихованих у свідомій своєї «гомогенності» комуністичній Польщі. «Литва» втратила свій історичний зміст. У відомому післявоєнному вірші Вільно перетворилось на «місто без імені»[161].

Як побачимо далі, його іменем стало «Вільнюс».

Розділ 5

Епілог: радянський литовський Вільнюс

(1945–1991)

Так в лютні заридає звук крилатий,

Коли порвуться струни в ній востаннє:

Іще, здалось би, чується співання,

Та вже кінця мелодії немає.

Адам Міцкевич,

«Конрад Валленрод»

(Санкт Петербург, 1828).

Ця частина книги розпочиналася першими рядками «Пана Тадеуша», Міцкевичевого шедевру 1834 р. Протягом XIX і XX ст. значення його першого рядка «Батьківщино моя, Литво!» пережило три зміни, які ми можемо відчути за допомогою цих слів. Перша зміна стосувалась того, як діячі XIX ст. визначали себе і свої нації, тобто зі значенням останнього слова: «Литва». Ми спостерігали за переходом від ностальгійного почуття за політичною нацією колишнього Великого князівства Литовського до постання національних держав. Остання третина XIX ст. показала суперечності Міцкевичевого романтизму, виявляючи економічні, соціальні та мовні протиріччя в межах ранньомодерної польської ідеї, а також потенціал закритого модерного націоналізму для їхнього розв'язання. Тропи романтичної ностальгії, що після 1863 року набули нових національних тлумачень, також слугували модерним націоналістам, що сподівалися «відродити» національні держави. Якщо польські федералісти та білоруські патріоти прочитували в поезії Міцкевича те, що хотів сказати сам автор, то на кінець XIX ст. модерні польські та литовські націоналісти коронували його вже як національного поета. У суворому світі міжнародної політики етнічні націоналісти обрали ефективнішу інтерпретацію. Недбалі читачі виявились кращими пророками.

Друга з цих змін стосується надмірних спрощень, які державна незалежність накладає на ідею нації: коли та реалізується, ключем до її розуміння стає попереднє слово вірша — «моя». Розпад імперій наприкінці Першої світової війни призвів до політичного, збройного й дипломатичного протистояння між представниками різних національних ідей: модерного націоналізму, ранньомодерного федералізму та більшовицького інтернаціоналізму. Переможцями на територіях колишнього Великого князівства Литовського вийшли польські та литовські націоналісти, а також, до певної міри, більшовики. Внаслідок цих змагань постали незалежні польська та литовська держави, що проіснували два десятиліття, а також радянська Білорусь, що протривала сімдесят років. Як ми вже бачили, Друга світова війна, «Остаточне Розв'язання» і радянські депортації непорівняно більше вплинули на гомогенізацію населення, ніж політика міжвоєнних Польщі та Литви. Післявоєнна радянська політика знищила залишки ранньомодерної федеративної традиції. Найважливішим сталінським рішенням стало включення історично багатонаціонального Вільнюса до Литовської Радянської Соціалістичної Республіки.

Отже, яким чином Вільно, місто з невеличкою литовською меншиною за польської влади у 1939 р., стало Вільнюсом — столицею литовської національної держави у 1991 р.? Шлях для цього перетворення відкрили руйнації. Нацистська та радянська політики створили фізичний і політичний простір для творення Вільнюса як литовського міста. Радянська повторна окупація Литви та Вільнюса призвела до третьої зміни в першому рядку поеми Міцкевича: перевизначення «батьківщини». Після Другої світової