Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

традиції так, як не могла б зробити жодна литовська інституція. Пакт Молотова-Ріббентропа перекреслив Люблінську унію; 1939 р. знищив 1569 р. У 1841 р. історик-романтик Нарбут, протестуючи проти створення польсько-литовської Речі Посполитої, символічно зламав своє перо; у 1939 р. Молотов і Ріббентроп скористались своїми й підписали документ, що означав кінець польських зв'язків із Литвою. 1569 р. створив найбільшу ранньомодерну націю Європи; 1939 р. розпочав остаточний поділ поляків і литовців на маленькі, модерні, етнічні нації. Водночас і радянська влада надала литовцям можливість мінімізувати старі історичні зв'язки з Польщею. Для великого компромісу, в рамкахякого литовські комуністи були посередниками між радянською владою та литовським суспільством, Польща відіграла важливу роль взаємного ворога. Збільшивши територію радянської Литви коштом Польщі, Сталін та його наступники могли виступати як гаранти статус-кво[179]. Упродовж радянського періоду литовська інтелігенція засуджувала польську «окупацію» Вільнюса у 1920 р., що гарно поєднувалось із загальною радянською критикою польського імперіалізму. Навіть у 1980-х рр. литовські діячі загалом вірили в те, що поляки були одержимі Вільнюсом і не зупиняться ні перед чим, аби його повернути[180].

Як і всюди в Радянському Союзі, в Литовській РСР пакт Молотова-Ріббентропа був табуйований. За горбачовських часів литовці згадували його під час масових публічних демонстрацій як національну трагедію — це було сміливо. Литовці зображали себе як невинних жертв його домовленостей — це свідчило про коротку пам'ять: внаслідок пакту їхня країна отримала Вільнюс, литовська окупація якого 1939 року, якщо й згадувалась взагалі, то називалась «поверненням Вільнюса» Нелегітимність пакту Молотова-Ріббентропа була для литовців очевидною, але подальша інкорпорація Вільнюса сприймалася ними як правомочна. «Скасування пакту Молотова-Ріббентропа» було гаслом литовського національного руху наприкінці 1980-х рр.[181] Однак буквальне скасування пакту повернуло би Вільнюс Польщі; після розпаду СРСР на початку 1990-х рр. радянська влада в Москві та поляки в Литві не вагаючись вказали на це.

НАЗВИ ТА РЕЧІ

Протягом цілого століття литовський національний рух, Литва незалежна й Литва радянська, постійно апелюючи до Міцкевича, підривали зв'язок із Польщею, що жив у традиціях Великого князівства Литовського. Литва була наново визначена як модерна національна одиниця зі столицею у Вільнюсі. Ідеологічно цього досягнув національний рух, у своїх прагненнях — міжвоєнна держава, а практично — радянська Литва. Як ми вже бачили, радянський литовський Вільнюс отримав те, чого ніколи не мало міжвоєнне польське Вільно: пам'ятник Міцкевичу (Міцкевічюсу) як національному поетові, зведений у 1984 р., що став місцем зборів для діячів литовського національного руху, який розгорнувся в СРСР у другій половині 1980-х рр. завдяки реформам Михайла Горбачова.

Лідером цього руху був Вітаутас Ландсбергіс (нар. 1932 р.). Його родинна історія слугуватиме нам завершальним нагадуванням засадничої різниці між ранньомодерною та модерною нацією в Литві. У XIX ст. родина Ландсбергів, як і решта литовської шляхти, була частиною ранньомодерної польської цивілізації. На початку XIX ст. Казимир Ландсберг навчався польською мовою в російському імперському університеті у Вільні. Як і Міцкевич, він сприймав за належне вищість польської мови та прийдешнє повернення польсько-литовської Речі Посполитої. Казимир Ландсберг воював у Варшаві проти російської імперської влади під час повстання 1830–1831 рр., поразка якого надихнула Міцкевича на написання «Пана Тадеуша». Як ми вже бачили, після цього в Литві було закрито Віленський університет та польські школи. Проте у 1831–1863 рр. польське культурне домінування в історичній Литві залишалось непохитним.

Наступне покоління родинної історії Ландсбергіса нагадує нам, що поразка чергового повстання 1863–1864 рр. призвела до появи російської національної політики. Габріель Ландсберг також виховувався в родині, що розмовляла польською, але, на відміну від свого батька, у середній школі він вивчав литовську. Отримавши дозвіл відвідувати університет у Росії, він повернувся з Москви прихильником литовського національного руху. Зі своєю дружиною-полькою він розмовляв польською мовою, і хоча він сам ніколи добре не знав литовської, але пишався тим, що нею володіли всі його п'ятеро дітей, найменші з яких виростали в імперській Росії після революції 1905 р. Як ми вже бачили на прикладі Міколаса Рьомеріса, саме після 1905 р. багато литовсько-польських шляхетських родин почали серйозно сприймати ідею модерної литовської національності.

У наступному поколінні генеалогія Ландсбергісів нагадує, наскільки важливим був Вільнюс для литовських діячів і як польське захоплення міста у 1920 р. затьмарило здобуття литовської незалежності. Найменший серед п'яти Габріелевих дітей став архітектором Вітаутасом Ландсбергісом-Жемкалнісом (1893–1993). Один з його міжвоєнних пам'ятників був пов'язаний із замком Гедиміна у Вільнюсі, який на той час був частиною Польщі, а сам замок став предметом литовських національних прагнень. У певний спосіб Друга світова війна подарувала мистецтву життя. Коли в 1939 р. Радянський Союз віддав Вільнюс Литві, Ландсбергіс-Жемкалніс був першим литовським солдатом, який увійшов до Вільнюського замку — принаймні так він розповідав цю історію своєму синові. Під час короткого литовського правління в 1939–40 рр., а потім знову в Литовській РСР Ландсбергіс-Жемкалніс працював над побудовою литовського Вільнюса (до речі, «Жемкалніс» — це просто злитовізований варіант «Ландсбергіса»). Сьогодні на його честь названо одну з вільнюських вулиць.

Його син, Вітаутас Ландсбергіс, з огляду на обмеження в Литовській РСР, був вільним митцем. Його приклад ілюструє досягнення литовської інтелігенції в межах радянської системи. У 1955 р. він закінчив консерваторію за класом фортепіано, у 1969 р. отримав звання доктора музикології, протягом тридцяти років викладав і написав чимало книжок. Він займався вивченням творчості литовського митця і композитора Мікалоюса Чюрльоніса (1875–1911), постаті, яку в 1961 р. офіційно повернули до литовського національного пантеону із забуття сталінських часів. Вісім книжок Ландсбергіса про Чюрльоніса засвідчують плідну відданість ідеї континуїтету литовської національної культури, що, звісно, вимагало творення чогось нового. Водночас Вітаутас Ландсбергіс представляв перше покоління своєї родини, рідною мовою якого була вже литовська, а не польська. До речі, Мікалоюс Чюрльоніс, сьогодні знаний всім литовцям як «національний митець», в дитинстві не знав литовської, а його рідною мовою була польська. Литовську він вивчив від своєї дружини, Софії Кимантайте (1886–1958). Тільки не треба одразу уявляти собі повернення до селян: вона була письменницею й перекладачкою, що сформувалась як особистість серед представників краківського ar nouveau, відомих як «Молода Польща». Чюрльоніс визнав себе литовцем лише після революції 1905 р. Для Ландсбергіса та героя його академічних досліджень національність була не етнічною долею, а політичним вибором у конкретних історичних обставинах[182].

Обставини таких індивідуальних виборів у дивний спосіб гармонійно поєднані з колективними міфами про національне минуле. У литовському випадку модерний національний рух означав відкидання очевидного зв'язку з ранньомодерною Річчю Посполитою на користь історичних міфів про середньовічне Велике князівство Литовське. Це означало вибір однієї версії Міцкевича на противагу іншій. Міцкевичева політична пошана ранньомодерної Речі Посполитої була відкладена в сторону; натомість були політизовані його романтичні міфи про середньовічне Велике князівство Литовське. Ландсбергісів патримоній (чи швидше, патронім — його прізвище) нагадує нам, як ранньомодерну польську націю заступила модерна литовська, а елітну ідею політики, виражену польською мовою, замінила народна концепція, виражена мовою литовською. Литовська національна