Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
У XVI ст. скромна література Православної Церкви виглядала мізерною порівняно з протестантською та католицькою[187]. І перші, й другі спочатку намагались використовувати церковнослов'янську мову в школах і друкованих текстах в Україні, поки не зрозуміли, що зможуть донести власні ідеї лише польською. На відміну від своїх конкурентів, польська була водночас мовою спілкування та культури, придатною для пропаганди й прозелітизму. Використання польської мови священиками в Україні було не національним упередженням, а зброєю в боротьбі за душі. Прихильники церковнослов'янської відповіли на цей виклик. Костянтин Острозький, наймогутніший серед волинських князів, підтримав перше повне видання Біблії церковнослов'янською. Памво Беринда опублікував свій «Лексикон словенороський». Петро Могила заснував православний колегіум, який пізніше став Київською академією, де в навчанні використовувалась церковнослов'янська мова, хоча підручники були писані латиною, а практичні завдання виконували зазвичай польською. Змушені вивчати інші мови та класичну риторику й полеміку українські священики стали майстерними перекладачами церковнослов'янських текстів, що зробило їх дуже бажаними в Москві. Водночас вони розуміли, що польська мова якнайбільше відповідає їхнім потребам. Після 1605 р. більшість своїх полемічних трактатів православні священики написали саме польською (хоча титули, псевдоніми та лайка часто були візантійського походження); після 1620 р. вони почали записувати польською свої імена, а після 1640 р. польською в Україні писалася також і більшість офіційних документів; польською написав свій заповіт і Петро Могила, який помер у 1647 р.[188]
Важливою відповіддю місцевої православної ієрархії став проект унії з Римом. Покінчити зі східною схизмою було справою найвищої ваги для Рима ще від 1054 р.; для цього, не маючи універсального розв'язання проблеми, Католицька Церква організувала кілька локальних уній з Церквами інших обрядів. Після 1569 р. сприятливі політичні умови для подібної унії з'явились і в Речі Посполитій. Внаслідок розділу Московської та Київської митрополій у 1458 р. остання опинилась у складі Речі Посполитої. Після 1569 р. більшість цих православних земель потрапили до Польщі, а не до Литви. Унію з православними підтримали польські єзуїти, такі як Пьотр Скарга (1536–1612); її можливість обстоювали у Римі папські емісари, зокрема Антоніо Посевіно; палким прихильником унії з міркувань і релігії, і безпеки був король Зигмунт III. Однак це зовсім не була інтрига Рима чи Варшави. Берестейська унія 1596 р. вийшла з лона православ'я, оскільки в такий спосіб єпископи намагалися зберегти свою Церкву, тим більше, що Константинопольський патріархат дискредитував себе очевидною залежністю від османської влади, а новий Московський патріархат був заснований сумнівним шляхом. Єремія II, Патріарх Константинопольський і найвища особа Православної Церкви, побував в'язнем і Стамбула, і Москви. Змушений підвищити Московську митрополію до рівня патріархату, Єремія проїздив українськими землями Польщі у 1588 і 1589 рр., скликаючи щороку в Бересті синоди, що підготували унію Православної та Католицької Церков, проголошену в Речі Посполитій у 1596 р.[189]
Опоненти мали підстави вбачати у Берестейській унії спробу знищити Православну Церкву в Речі Посполитій. Однак православні єпископи, які запропонували й уклали унію, вірили, що, приєднуючись до Католицької Церкви, вони збережуть свій східний обряд, а натомість отримають статус рівного з нею. Ватикан розцінював унію як один із кроків до подолання схизми за допомогою локальних угод. Отже, король Зигмунт III мав рацію, коли говорив, що «грецькою вірою», яку він зобов'язаний захищати, було уніатство як єдиний і легітимний наступник Православної Церкви Речі Посполитої. Унійна політика заохотила до співпраці протестантів (тепер невеликої меншості порівняно зі зрослою Католицькою Церквою) та православних (чия Церква припинила легальне існування в Речі Посполитій). За часів кризи кінця XV — початку XVI ст. протестанти почали симпатизувати православним через їхню релігійну доктрину та практику, а також із міркувань політичного виживання. Найвідомішим опонентом Берестейської унії був Костянтин Острозький, волинський князь, який видав Біблію церковнослов'янською мовою. Озброєний аргументами з протестантських джерел (наприклад, таким, що папа — це антихрист), Острозький використовував інституції Речі Посполитої, щоб не допустити унії[190].
До своїх антиунійних акцій Острозький спромігся залучити також частину волинської та київської шляхти, в такий своєрідний спосіб повернувши їх через релігію до політики. Для православних міщан Берестейська унія була загрозою їхній соціальній позиції з боку польських іммігрантів; у цьому випадку релігійна позиція збігалася з позицією консерваторів. Уніатська Церква не змогла об'єднати православний клір на рівні парафій чи піднести східний обряд до такого рівня, аби задовольнити більшість української шляхти[191]. Із дискусій навколо унії розвинулась і політична лексика. Традиційну сакральну назву «Русь», яку вживали в політичному сенсі століттями, відтепер у політичному значенні батьківщини православних у Польщі замінив ще невизначений військовий термін «Україна»[192]. Отже, тоді як Люблінська унія 1569 р. відділила східних слов'ян України від їхніх північних сусідів у Великому князівстві Литовському, Берестейська унія 1596 р. забезпечила нагоду переосмислити новий територіальний устрій у категоріях політичних. Замість створення в межах Речі Посполитої єдиної Церкви, яка змогла би асимілювати східні традиції. Берестейська унія створила проблеми для всіх християнських Церков в Україні й поглибила прірву між релігійними реформаторами та селянами, для яких мотиви укладення унії залишалися зовсім незрозумілими.
СТАНОВЛЕННЯ РАННЬОМОДЕРНОЇ УКРАЇНИ, 1569–1648
У першому розділі ми звернули увагу на дивні та важливі особливості розв'язання ренесансного мовного питання у Польщі та Литві. Попри те, що шляхта обох країн після 1569 р. прийняла польську як мову освіти та політики, для кожної з них це мало різні наслідки. Освічені класи Польщі перейшли з імпортованої мови держави та літератури, латини, на кодифіковану версію народної — польську. У Великому князівстві Литовському, навпаки, мову урядову, схожу до народної на більшості території князівства, замінили імпортованою мовою держави та літератури — польською, що політично та культурно маргіналізувало і білоруську, й литовську мови. У другому розділі ми побачили, що елітарний статус польської похитнувся за модерних часів, коли національна політика переорієнтувалася на маси. Те саме відбулося з мовним питанням і в Україні після 1569 р.: замість поширення української народної мови або відродження церковнослов'янської, перемогла мова польська. Тоді як у Польщі відповідь на мовне питання привернула увагу освічених людей до народної мови, в Литві та Україні вона відділила освічену еліту, світську і церковну, від решти населення (див. таблицю 1, с. 132).
В Україні релігійна реформа мала ще один вимір. Чимало польських та українських шляхтичів сприйняли ідеї Реформації. Велика частина української шляхти у XVI ст. перейшла
