Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
В релігійному та політичному житті Речі Посполитої ранньо-модерна Україна більше відрізнялась від Польщі, ніж Литва, де католицизм з'явився й прижився набагато раніше, і був вірою як селян, так і шляхти. Окрім того, на відміну від України, Литва була повноправним політичним партнером Польщі в Речі Посполитій. Тоді як дрібна литовська шляхта могла обирати між литовським і річпосполитським правом для захисту своїх свобод, дрібна українська шляхта була змушена віддатись на милість заможніших і могутніших магнатів. У політичній економіці Речі Посполитої українські землі також відіграли особливу роль: коли нова держава стала житницею Західної Європи, а шляхті вдалось закріпачити селян, володіння землею відкрило шлях до багатства та влади[194]. Такі землі можна було отримати в Україні.
Литовська шляхта могла захистити свої володіння, бо навіть після 1569 р. зберегла за собою виконавчу владу, а Литовські Статути залишались для неї найвищим правом. Новий Статут 1588 р. був розроблений частково саме для того, щоб захистити місцевих литовських землевласників; в Україні ж нічого подібного не існувало. Протягом десятиріч після 1569 р. деякі польські родини отримали в Україні значні маєтки, й тисячі дрібних польських шляхтичів та євреїв послідували за ними, щоб працювати на магнатів, частина з яких мала більше землі за інших. У 1658 р. шляхта складала щонайбільше 2% населення України, тоді як у Польщі її частка сягала майже 10%[195]. Від нового устрою найбільше збагатились місцеві шляхтичі українського походження. Найзаможніші з них наймали польських жовнірів і єврейських помічників та приносили з собою економічні нововведення, такі як оренда; це давало змогу перетворити величезні українські простори на латифундії. Окрім того, магнати привозили за собою з Польщі єврейських адміністраторів, які могли стати в нагоді своїми навичками. Тоді як шляхта покладалась на поляків і євреїв-орендарів, православне селянство жило вже навіть не в бідності, а в злиднях. Натан Гановер, який навчався в Острозькій єшиві і створив відомий опис майбутньої різанини 1648 р., порівняв стан селян зі стражданням євреїв у єгипетському полоні. Українців, писав він, «вважали нижчими й відсталими істотами, що були рабами та слугами поляків і євреїв...»[196].
Така чітка стратифікація створила для верхівки суспільства умови для надзвичайних культурних здобутків. Польські жінки принесли в Україну придворне життя й поширювали нові культурні течії. Як колись Ренесанс італійський поширювався в Польщі особисто дружиною Зигмунта I та матір'ю Зигмунта II італійською принцесою Боною Сфорца та її оточенням, так і поколінням пізніше дружини магнатів принесли в Україну Ренесанс польський. Менш ніж через сто років після Люблінської унії в Україні виникають надзвичайно заможні маєтки, власники яких інколи були більшими поляками, ніж самі поляки[197]. В Україні з'явились осередки елітної польської культури, але в їх затінку вже чаїлися бунтівники.
1648 РІК І ЙОГО НАСЛІДКИ
За три покоління між Люблінською унією 1569 р. та повстанням Богдана Хмельницького у 1648 р. польська шляхта опанувала Україну, а українські магнати поступово ополячились. Дедалі разючіші соціальні відмінності разом із новими відмінностями релігійними та культурними призвели до глибоких політичних поділів. Додатковим фактором був конституційний лад нової Речі Посполитої. Вона була республікою «Двох Націй», а не «Трьох», і передовсім республікою шляхетською. Річ Посполита була не зовсім готова до інкорпорації вільного стану козаків: озброєної спільноти переважно селянського, а не шляхетського походження. У 1569 р. Польське королівство успадкувало козаків разом із Україною від Литви, яка покладалась на них для захисту свого південного прикордоння від Кримського ханату. Польща з'ясувала, що козаки мали велике військове значення не лише для захисту, а й для атаки. В тогочасній Європі польська кавалерія була найкращою, але найефективніше її можна було використовувати для завершення битв; водночас держава мала проблеми з оплатою піхоти, якої потребувала для початку баталій[198]. На якийсь час козаки заповнили цю нішу, продемонструвавши свою цінність у війнах зі Швецією у 1601–1602, Московією у 1611–1612 та Османською імперією у 1621 рр. Річ Посполита здобула свою найбільшу славу саме тоді, коли її польські та литовські рицарі бились пліч-о-пліч з українськими козаками. Компромісним рішенням, знайденим для таких важливих військових потреб, стала категорія «реєстрового» козацтва. Реєстровці мали особисту свободу, але без права голосу, якщо не були шляхтичами. Оскільки козаки як стан не були представлені в сеймі, останній постійно обмежував кількість реєстровців. На відміну від них, шляхта мала право голосу. Оскільки велика шляхта була зацікавлена у прикріпленні селян до землі, а селянин, який ставав реєстровим козаком, отримував права, існував економічний інтерес, щоб утримувати невелику кількість реєстровців. Після 1632 р. проводилась політика на утримання козаків як невеликої прикордонної варти, збільшуючи їхню кількість лише в разі війни. Після 1643 р. Річ Посполита перестала платити реєстровим козакам, що викликало велике обурення[199]. Їх змушували до мобілізації, не надаючи права репрезентації.
Козаки марно надсилали до сейму петиції щодо відновлення свого традиційного статусу. Як і литовська середня шляхта перед 1569 р., після унії деякі українські козаки також бажали отримати права, зарезервовані в межах Польського королівства за шляхтою. На відміну від литовських шляхтичів, українські козаки не мали у Польщі рівних прав і власної інституції для переговорів. Литовська шляхта століттями спостерігала за польським правом і десятиліттями торгувалась за унію. Українські козаки були втягнуті у безпосередній контакт з польськими практиками раптово, тоді як Польщу та польськість в Україні представляли лише кілька найбагатших магнатів та їхні адміністратори. Католицизм у Литві був запроваджений поступово, почавши від 1386 р., і був якщо не прийнятним, то принаймні знайомим усій шляхті Речі Посполитої. Натомість єдиною релігією, що її будь-коли знало нешляхетне козацтво, було православ'я. Хоча Берестейська унія 1596 р. обговорювалась поміж українською шляхтою, для більшості козаків вона була просто приголомшливою[200]. Попри те, що після 1630-х рр. православ'я було знову визнане в Речі Посполитій, козаки загалом бажали усунути Уніатську Церкву (разом із католиками, протестантами та євреями) з України. Проте це не означало, що козаки співпрацювали з відновленою православною ієрархією в Києві, успіхи якої були стримані Хмельницьким.
Це свідчить про глибшу проблему: брак об'єднаної
