Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Вояків з тих самих формацій, що були зі східних земель України, відправляли до Берліну, а із західних — до Бранденбурґу і околиць, а тим часом, не звертаючи уваги на письмові призначення, польова жандармерія виловлювала українські відділи та насильно віддавала до армії Власова. На це склалося дві причини: перша — Штаб вермахту підтримував Власова; друга — німці знали, що українці ніколи не поєднаються з москалями, а тим самим для них не буде внутрішньої небезпеки.
Свідомі того, що Бриґада майора Пітулея, яку тільки що перекинуто з околиць Нового Санча, Криниці і околиць, складалася переважно з націоналістичного активу, німці для внутрішньої безпеки, тримали її осторонь від інших українських формацій. Під час вишколу її життя почало нормалізуватися, але це не тривало довго. Докучливі щоденні алярми несподівано 20-го квітня 1945 року набули зовсім іншого характеру. Летунські з’єднання впродовж дня і ночі прилітали і відлітали з новими подарунками в день уродин Гітлера та безжалісно пустошили все, що могли. Під силою вибухів бомб кам’яниці перетворювалися на купи грузу, а велетенські клуби пороху з димом душили безпомічних недобитих. Відтепер ці “гості” стали постійними відвідучами.
В ніч на 23 квітня не було ні алярму, ні налетів. Цю несподіванку скоро розв’язали вояки в окопах. Альянти перейшли Ельбу і ранком будуть тут — кружляла переконлива вістка. Для оптимістів то була приємна музика, а песимісти казали: “я перше хочу їх бачити”. Але одні й другі нишком приготовляли все, що було біле, може придатися.
В тумані світанку перед окопами, по залізній колії, повільно і безшумно посувався поїзд, якого раніше ніхто не бачив. Тисячі напружених очей в темряві старалися збагнути, що це таке? “Я бачу звізду, — сказав хтось спереду, — біла — то американці”. “Ні — ні, то червона”, — притишено говорив хтось інший. — Червона!… Біла!… Голоси стамали сильніші. Але вони раптово вщухли від звуку першої сальви скорострільного вогню. З невгаваючим вогнем три панцерні вагони в темряві посувались до насипу прикритих окопів. Заскочені і дезорієнтовані вояки не знали, що діяти. Про східний фронт тут не було згадки — кожний тільки цікавився, коли і де їх перекинуть. Тоді правда, що альянти перейшли Ельбу, але чому ж вони стріляють, як навіжені, коли ніхто не чинить їм опору?
Град куль відбився від мурів із відламками каміння падав на окопи, звідки вже було чути крики ранених. Коли панцерник зближався, то вже не було сумніву, що звізда була таки червона. Тільки як вона сюди потрапила. Пізніше стало відомо, що підпиті цивільні, різних національностей робітники, які добре знали місто, з совєтською залогою панцерника придумали таку виправу на власну руку.
Боротись з панцерником не було легко. Кулі скорострілів без знаку відбивались від його стін, міномети, якщо навіть влучали, не робили великої шкоди, для наплечних ракет (панцерфаустів) віддаль не була ще в засягу. Німецькі частини, що були добре вивінувані, стояли на другій стороні міста і, мабуть, не знали, що тут твориться. Треба було діяти, бо коли ворог ранком зорієнтується, де є фронтова лінія, то нікому живим звідси не вийти.
Раптом панцерні вози, з невідомих причин, зупинилися на закруті за 70 метрів від правого крила окопів, мабуть, щось їм треба було прослідити. В той час несподівано вискочив з окопів молодий вояк з криком: “Хлопці, крийте мене”! Посипались сальви, лупіт куль об метал робив більше шуму, як шкоди. По кількох хвилинах блиснув вогник — перший вибух, за ним другий і третій, ще по кількох стрілах панцерник замовк, а з нього показались чорні клуби диму. З ближчих окопів хлопці з тривогою кричали: “То наш підстаршина!” (ім’я невідоме), несучи раненого вояка, а інші, із задніх окопів, переловили втікаючу залогу панцерника, яка пізніше послужила цінними інформаціями.
Цей гуманно-геройський вояк не тільки врятував сотням людей життя, але також здобутий запас харчів у панцернику був неоціненою поміччю — пізніше, в голодові дні. Як нам відомо, ранений в живіт герой цього дня, одужав у німецькому шпиталі й живе десь на Заході.
(Примітка) Шкода, що ми не знаємо його місця перебування. Може він, або хтось з його родини чи друзів прочитає ці рядки, то ж нехай прийме ці слова як вислів глибокої дружньої подяки від імени всіх тих, яким він тоді зберіг життя.
Сутичка з панцерником була початком кінця Другої Бриґади Другої Дивізії, а заразом і кінцем Другої світової війни. Може то звучить трохи парадоксально, але правдиво, бо ця Бриґада була ще в боях майже два дні після капітуляції. А тому, що про цей проміжок двотижневого бою не знаходимо ніде жодної згадки, з уваги на історичну вагомість для наших істориків, постараємося за спогадами живих свідків описово зобразити цей страхітливий та мало кому знаний епізод трагічної смерти тисяч наших вояків в останніх годинах війни та ще й по війні.
Процеси боротьби в Бранденбурґу були дуже різні, яких не можна було передбачати, ані плянувати, життя вояків ускладнювалось — що день то гірше. Під натиском совєтських військ команда Штабу в Брілові навіть не встигла знищити всіх документів. Піхота совєтської армії зайняла позиції на березі каналу Гафе та поступово намагалася замкнути кільце довкруги Бранденбурґу. Знищену бомбардуванням електрівню не було кому направити, через брак електрики не було води, що відчувалося дуже дошкульно, бо вода з річки навіть після переварення не була безпечна для вживання. Одноразового сухого приділу на день не вистачало на одну їжу. Харчів щодень ставало менше, 27 квітня перестала існувати кухня, кожний мусів думати сам про себе. Запасних харчових пайків в магазині не було, по двох днях голод з браком води ставав нестерпимий.
З оточеного міста вийти не було легко, а харчів дістати було важко всюди. Яким дошкульним мусів бути цей голод, коли так глибоко закарбувався в людській пам’яті, що в споминах та в інтерв’ю з вояками — це перше, з чого вони починають, з голодових днів та видовища жахливої смерти.
Один з таких прикладів: “До тривагонового товарового поїзду підбігало троє осіб, мабуть, муж з дружиною та маленькою 4-5-річною донечкою. Можливо, старались,
