Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Про другий епізод, більш на весело, з гумором розповідає підстаршина зв’язкової чоти М. Костило:
“Побратим Хемера, колись розказував мені про коня, який ходив самопас поміж вояками і ніколи не наступив на нікого, але був ще другий кінь (шкапою його звали), який ходив собі поміж людей та гриз суху траву, був дуже худий, бо ніхто його не годував, мабуть, нікому він не був потрібний. Аж одного дня всі зауважили маленькі кусники м’яса і мимоволі почали розглядатися, де «шкапа», що з нею сталося? Відповіді не було, але перші, що одержали суп, почали весело іржати. Всі їли, ніхто не противився, бо ліпшого не було.
Так пропав другий кінь”. [54]
Проблема харчування могла закінчитись катастрофічно, але знайдена швайцарська шоколяда і рибні консерви в одному із вагонів панцерника, про якого ішла мова, були єдиною великою допомогою в перебутті голодових днів.
Комунікаційний зв’язок перестав існувати і не було вже з ким його вдержувати. Штаб Бриґади не мав приміщення і перестав діяти, фронтові старшини порозумілися між собою тільки з допомогою зв’язкових. Після присяги Дивізії німці перестали опікуватись нею, а головно Другою Бриґадою, бо вона була частиною УНА. І так вона опинилася на першій фронтовій лінії без нічийого призначення та необхідного виряду. Одним словом, опинилася в злому місці і в злий час, і не було кому поскаржитись. Вояки Бриґади, за інстинктом самозбереження, без наказу, самі поділилися на малі групи зі старшинами чи підстаршинами і дбали самі за себе. Не маючи найменшого приготування чи вишколу до вуличних боїв, силою обставин вони були змушені прийняти такий бій на чужому терені, в чужому місті не тільки з частинами реґулярної армії, але також з ворожим різнонаціональним цивільним елементом, яке в різний спосіб допомагало наступаючій армії.
Німецькі відділи, в залежності від старшин, кидали зброю та цілими сотнями ішли в полон, кажучи: “Полон не буде гірший смерти”. Для українського вояка ситуація була зовсім відмінна, він мав різний вибір смерти і, мабуть, тільки смерти: міг умерти на полі бою, прийняти смертельні тортури з рук КҐБ, сконати голодовою смертю в таборах праці, або потонути в трясовині, якщо задумає втікати одинцем. Щоб пробитися через збройну ворожу заставу, не вистачало, ані людських сил, ані потрібної зброї. Було очевидно, що доля кожному рішила його призначення, і хто скоріше те зрозумів й погодився з нею, йому було легше діяти, боротись чи вмирати.
Про свої особисті переживання в цих боях, вістун Химера пише:
“Наш курінь відійшов на позицію до міста Бранденбурґу і наша сотня заквартирувала в бараках, де перед тим жили робітники. Зараз на другий день, ми почали копати окопи повздовж залізничної лінії. Часом надокучали совєтські винищувачі, але на щастя великих жертв не було.
В другій половині квітня, совєтські війська прорвали ліве крило фронту, де тримав німецький вермахт, і ми були змушені відступити до других окопів, що заздалегіть були приготовані і, то майже під самими будинками міста.
Тут ми мали зайвий клопіт з німецькими “цивілями”, бо чомусь кидали на нас камінням. Певно хотіли піднести наш настрій, часом так докучливо, що ми були змушенні втихомирювати “їх по свойому”.
Згодом, почалося правдиве пекло вуличних боїв. Рвалися міни, гарматні стрільна, дим, сморід, та клекіт кулеметів, а грузи і каміння звалених будинків присипали вже навіки наших вояків. Ми втратили зв’язок, із штабом та старшинами і, в недовзі команду перебрали німці.
Моя сотня була зовсім розбита. Багато друзів полягло в тих боях, я сам був легко ранений і німецькі санітари з чудом доставили мене до шпиталю в місточко Ґентин. Хоч рана ще не була загоєна, але за щастям мені вдалося перейти ріку Ельбу і піти дальше на захід. Будучи вже на тій стороні, я сам мусів давати собі раду.
Тепер, пригадуючи ті несамовиті часи, мов в калейдископі бачу пробігаючих друзів, зриви ґранат, пошматовані молоді тіла падали на бруківку і стікали кров’ю по грузах Бранденбурґа. Скільки-то нашої братви-друзів лишилося заваленими, понівеченими в руїнах того міста, хіба може знає один Господь. А треба було б якимось способом віднайти їхні поховання та справити їм відповідні могили.
На кінець, коли хтось з друзів знав або знає кулеметника Водвуда, то йому дійсно варто потиснути руку й сказати: — Ти друже свій обов’язок виконав!” [55]
Бої, як день так і ніч, провадилися на вулицях міста, по домах і сутеринах, і цього навіть для найсильнішої людської психіки тяжко було витримати. При чому безперервно докучали російські “частушки”, передавані гучномовцями з берега каналу Гафе: “Брати українці, за кого ви змагаєтеся тут, на чужині, на вас чекає «родіна, батько Сталін і праця коло рідної хати на весні»”. Щоб не бути монотонними, вони зміняли текст, перед першим травнем, наприклад, він звучав так: “Готуйтесь на смерть, бо вогнем спалимо вас, зрадники родіни”. І дійсно, вже в ранніх годинах першого травня замовкли гучномовці, але голосніше заговорили артилерія і “катюші”. На відсіч не було зброї, тільки треба було зберегти життя та чекати, хто переживе канонаду.
Совєти знали, що Гітлер вже не живе, що війні кінець як не сьогодні, то завтра, але ворогів дальше треба убивати, так багато, як тільки можна, щоб тільки дешевим коштом, тому не висилали більше танків, а нищили все артилерією. В часі короткого затишшя на зміну артилерії приходили гучномовці. “Здавалося, що час став на місці, і ти живеш у вічності”, — оповідав очевидець. Брак води, голод та безмежна втома, яка робила все байдужим, безвартісним, тільки смерть ставала натомість привабливою.
По довшій стрілянині, в східній частині міста Бранденбурґу, в ранніх годинах,
