Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

У викликах глобалізації не було нічого особливо таємничого. Не можна навіть було сказати, що вони проявилися вперше: вплив нових швидкісних транспортних та комунікаційних мереж на світову економіку наприкінці ХІХ століття був принаймні таким же карколомним, як і зміни, котрі спричинили поява інтернету й дерегуляція та лібералізація фінансових ринків століття по тому. У нерівномірному глобальному розподілі переваг лібералізованої торгівлі також не було нічого нового — зокрема коли міжнародні торговельні режими так послідовно підлаштовувалися до інтересів впливових і багатих, наприкінці ХХ століття не менше, ніж до 1914 року.

Але з європейської перспективи останні перетворення у світовій економіці відрізнялися в одному важливому аспекті. Наприкінці ХІХ століття європейські держави лише почали розширювати свій вплив усередині країни: з часом багато з них будуть володіти, керувати чи регулювати великі сектори економіки. Державні видатки, які покривалися за рахунок нових прогресивних податків, кардинально зросли: частково щоб оплачувати війни, але дедалі більше заради того, щоб обслуговувати потреби в соціальному забезпеченні та добробуті, за які держава тепер переймала відповідальність.

Натомість економічна інтернаціоналізація 1990-х відбувалася одразу ж після першої великої хвилі європейських приватизацій та створювала стимули для наступних (див. розділ 17). Тепер вплив європейської держави на економіку зменшувався: спершу — у Британії, потім — у більшості країн Західної Європи та зрештою на посткомуністичному Сході. Цьому процесу ще більше сприяло впровадження після 1987 року Єдиного європейського акта, який дозволяв відкриту конкуренцію всередині та між країнами. Через злиття, придбання й інтернаціоналізацію операцій компанії та корпорації зараз працювали на глобальному рівні. Виробництво і дистрибуція товарів тепер часто були непідконтрольні окремим країнам.

Щодо грошей, то вони почали примножуватися та переміщуватися в такі способи, які за декілька років до того уявити собі було неможливо. У 1980 році сума всіх міжнародних банківських позик становила 324 мільярди доларів на рік; станом на 1991 рік ця цифра зросла до 7,5 трильйона доларів — за трохи більше ніж десятиліття відбулося зростання на 2000%. І це був лише початок. Контроль за рухом капіталу, скасований у більшості європейських держав на початку 1980-х, тепер здавався так само застарілим, як і нормування продуктів харчування. «Обвал» у вересні 1992 року, коли спочатку Сполучене Королівство, а потім Італію змусили вийти з Європейської валютної системи, а приватні біржовики й інституційні інвестори, діям яких вони не могли перешкодити, змусили їх девальвувати валюту, був надзвичайно символічним моментом.

Переваги цієї революції в міжнародній економіці були самоочевидні. Інвестиційний капітал, більше не стримуваний державними кордонами, режимами курсу валют чи місцевими валютними регуляціями, без обмежень перетікав туди, де він був потрібен (і міг очікувати на прибуток): станом на 1990 рік іноземці вже володіли 34% німецького боргу. Але були й недоліки: європейські виробники, прибуток яких був обмежений високими зарплатами та накладними видатками, пов’язаними з наймом кваліфікованої робочої сили в Німеччині, Франції чи Швеції, тепер могли не тільки вільно шукати міжнародних інвесторів, а й більш поступливу і недорогу робочу силу з-за кордону.

Замість того щоб, як раніше, привозити в Європу дешевих робітників з бідних країн, німецьким британським та французьким фірмам тепер було вигідніше експортувати свої заводи, розташовуючи їх у Бразилії, Нігерії, Португалії чи Румунії, а потім продавати готову продукцію на ринках по всьому світу. Це ще дужче пришвидшувало деіндустріалізацію Західної Європи, збільшуючи безробіття, яке і так у багатьох регіонах було хронічним, та посилюючи тягар виплат із безробіття й інших соціальних послуг, які надавала держава.

Коли останню вугільну шахту у Франції — у Крецвальді, що в департаменті Мозель, — у квітні 2004 року закрили, ніхто навіть не вдавав, що колишні гірники колись зможуть знайти постійну роботу. Безробіття в Мозелі трималося на рівні близько 10% серед працездатного населення; північніше, у колишніх шахтарських містечках уздовж бельгійського кордону, воно становило 15%. Загалом в останні три декади століття Франція втратила 1,5 мільйона промислових робочих місць, більшість — після 1980 року. Іспанія, яка дуже швидко позбулася будь-якої відносної переваги, яку надавало їй те, що вона належала до більш відсталих економік Західної Європи, втратила 600 тисяч робочих місць за двадцять років після переходу до демократії. На піку рецесії в середині 1990-х років 44% працездатного населення країни віком до 25 років були безробітними.

Безробіття не було новим явищем. А враховуючи щедру сітку соціальної допомоги в більшості країн ЄС, економічні наслідки безробіття для людей та спільнот у жодному разі не можна було порівнювати з розрухою міжвоєнних років (його психологічні наслідки — це інше питання). Але що справді відрізняло суспільну ціну економічного зриву в останні роки ХХ століття, то це те, що її доводилося платити в часи достатку. Приватизація та відкриття фінансових ринків створили велике багатство, хоча й для порівняної меншості; у деяких місцях — скажімо, у Лондоні чи Барселоні — наслідки цього були дуже помітні. А завдяки скороченню відстаней та збільшенню швидкості зв’язку — через комп’ютери й електронні засоби — інформація про те, як жили інші люди, одразу ж ставала у великих кількостях доступною всім.

Саме таке відчуття разючої відмінності між багатством і бідністю, процвітанням і невпевненістю, приватним достатком і публічною хитрістю стимулювало в Європі зростання скептицизму щодо гучно розрекламованих переваг нерегульованих ринків та безперешкодної глобалізації — навіть тоді, коли багато європейців і самі опосередковано вигравали від змін, які вони зневажали. Колись такі настрої — укупі з тиском з боку профспілок та власними інтересами політиків — могли викликати відхід до обмеженого протекціонізму.

Але руки урядів тепер були зв’язані, а профспілок, у традиційному сенсі цього слова, уже практично не існувало. Тільки у Франції об’єднана в профспілки робоча сила, апелюючи до громадської думки, змогла тимчасово перешкодити розпродажу державних компаній — і навіть тоді лише в особливих випадках на кшталт Електроенергетичної компанії Франції (ЕКФ), знакового підприємства післявоєнного націоналізованого сектору, працівники якої були серед тих небагатьох, хто залишився членами колишнього комуністичного профспілкового гіганта, Загальної конфедерації праці. В останні роки століття, навіть тоді, коли решта європейського ринку енергетики була дерегульована, ЕКФ лишили в державній власності.

Але від Конфедерації, яка колись була основною робітничою профспілкою у Франції, залишилася сама тільки тінь (з 1980 року французький профспілковий рух загалом втратив дві третини членів), а робітники, від імені яких вона виступала, вже не були типовими