Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Про майбутні труднощі дуже переконливо свідчило засідання Європейської Ради в Ніцці в грудні 2000 року. Зустріч, начебто покликана закласти основи для розширення й розробити нову систему голосування в Раді міністрів Європейського Союзу — таку, за якою голоси країн-членів важили б відповідно до кількості їхнього населення, водночас гарантуючи можливість ухвалення рішень більшістю голосів, — закінчилася жовчними і дуже ганебними торгами. Французи наполягали на тому, що їхній голос має важити не менше, ніж німецький (незважаючи на 20-мільйонну різницю в кількості населення), тоді як країни на кшталт Іспанії та Польщі (остання брала участь у зустрічі на правах спостерігача) намагалися домогтися найбільшої ваги для свого голосу в Раді в майбутньому, продаючи свою підтримку тому, хто заплатить найбільше.
Ця безсоромна боротьба за владу в Ніцці, коли провідні європейські державні діячі на кшталт Тоні Блера, Жака Ширака та Ґергарда Шредера вдень і вночі торгувалися й сперечалися через статус і вплив у спільному європейському домі, була ілюстрацією ціни, яку тепер доводилося платити за нехтування конституційними тонкощами в минулому. Прямим наслідком саміту в Ніцці, через який Союз зіткнувся з труднощами нового ґатунку, було запровадження «Європейської конвенції» — чогось на кшталт невиборних установчих зборів, яким було доручено розробити практичну систему урядування для збільшеної «Європи» та, як сподівалися, якийсь переконливий перелік її завдань. Після деякого (вже знайомого) тиску з Парижа президентство в Конвенції було доручене вже немолодому, але не менш ніж раніше самозакоханому Валері Жискару д’Естену.
Після двох років обмірковувань Конвенція розродилася чимось більшим, ніж проєкт, але, безперечно, меншим, ніж конституція. Без пишномовної жискарівської преамбули (одразу впадало в око, як сильно вона відрізняється від джефферсонівської елегантно лаконічної попередниці, не на користь першої) документ Конвенції мало що пропонував у сенсі класичних конституційних положень — ані широких визначень індивідуальних свобод, ані чітких положень про розподіл повноважень тощо. У цьому сенсі, як багато хто попереджав, він став розчаруванням.
Але текст Жискара, який після деяких обговорень було схвалено в Римі у 2004 році як Конституційний договір, таки пропонував дороговказ для практичного керування справами Союзу: удосконалений порядок координації з питань оборони й імміграції; спрощене й уніфіковане резюме права ЄС; Хартію основних прав громадян ЄС, метою якої було ще більше розширити повноваження європейських судів; та чіткий і навіть амбітний перелік офіційних компетенцій і повноважень Євросоюзу.
Найголовніше, що запропонована конституція з часом зменшила б громіздку систему національного представництва в Комісії; а ще — вона розробила систему голосування в Європейському Союзі, яка, після деяких переговорів, виявилася не лише прийнятною для всіх сторін, а ще й демографічно справедливою. Чи зможе новий розподіл сил забезпечити чітку більшість у складних питаннях, залишалося незрозумілим: до того ж щодо справді суперечливих тем — як-от оподаткування й оборона — було погоджено (за наполяганням Британії і за мовчазної згоди багатьох інших країн) зберегти давній ґоллістський інструмент національних вето. І ніхто не мав жодних сумнівів: хай як точно розподілялися голоси, справжня влада залишалася в найбільших країнах; Ортеґа-і-Ґассет ще в 1930 році дійшов висновку, що «Європа» — це, по суті, «трійця Франції, Англії та Німеччини». Але принаймні — та за постійної умови, що конституцію ратифікує кожна держава-член, що пізніше виявилося непередбаченою перешкодою[572], — тепер стало можливо ухвалювати рішення.
Тож, на подив багатьох спостерігачів, до 2004 року Європейський Союз, здавалося, повністю або бодай частково подолав практичні труднощі урядування в незграбній новоствореній спільноті двадцяти п’яти окремих держав. Але чому він не дав ради (чого ані Конвенція Жискара, ані різноманітні договори, ані Європейська комісія та її численні звіти й програми, ані дорогі публікації та вебсайти, створені для інформування європейської громадськості щодо Союзу та його функціонування, навіть не починали робити), то це хронічній відсутності інтересу з боку тієї самої європейської громадськості.
Якщо технократи, які побудували інститути нової «Європи», проявили зарозумілу байдужість до думки громадськості, то тепер їм самим усерйоз платили тією самою монетою. Похмуро розмірковуючи щодо захоплення своїх колег-лейбористів підходами та правилами партійно-політичного управління, британський прем’єр-міністр Клемент Еттлі часто виступав проти «головної помилки» переконання, що «за допомогою технологічних процедур можна уникнути необхідності покладатися на своїх співгромадян»[573]. Але саме це було підставою, на якій будувалися інститути післявоєнної європейської спільноти, і наслідки цього нарешті стали помітні. ЄС потерпав від серйозного «демократичного дефіциту».
З кожними прямими виборами до Європейського парламенту явка падала; єдиним винятком з цього правила були ті випадки, коли національні та європейські вибори збігалися в часі, і ті виборці, які вболівали за місцеві чи національні питання, користалися нагодою, щоб заповнити і європейські бюлетені. За інших умов явка зменшувалася неухильно: у Франції вона знизилася від 60% у 1979 році до 43% — у 2004-му; у Німеччині — від 66 до 43%; у Нідерландах[574] — від 58 до 39%[575].
Особливо показовим був контраст між рівнем зацікавленості, яку виборці виявляли до національної політики, та зростанням байдужості до парламенту в Страсбурзі. На європейських виборах у червні 2004 року, перших із часу розширення Союзу, розбіжність у кількості тих, хто взяв у них участь, порівняно з останніми національними виборами у Сполученому Королівстві становила 20%, в Іспанії — 23%, у Португалії — 24%, у Фінляндії — 39%, в Австрії — 42% та у Швеції — 43% (на національних виборах у Швеції явка дорівнювала 80%, а на європейських — тільки 37%).
Ця тенденція була занадто поширеною, щоб пояснювати її місцевими обставинами. Ба більше, — а для майбутнього Союзу це провіщало ще серйозніші наслідки, — вона дуже подібно виявлялася і в нових державах-членах на Сході, незважаючи
