Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Чому європейці, як «старі», так і «нові», були так глибоко байдужі до справ Європейського Союзу? Переважно через поширене переконання, що вони не можуть на них вплинути. Більшість європейських урядів ніколи не проводили народного голосування, щоб визначити, чи має їхня країна вступити до ЄС або до єврозони — не в останню чергу тому, що в тих країнах, де такі питання ставили на національний референдум, їх відкидали або ж вони проходили з мінімально можливим відривом. Тож Європейський Союз не був «власністю» його громадян — здавалося, що він стоїть окремо від звичайних інструментів демократії.
Крім того, серед європейської громадськості було поширене (правильне) відчуття, що з усіх інститутів ЄС 732 обрані депутати Європейського парламенту важили найменше. Справжні повноваження були зосереджені в Комісії, яку призначали національні уряди, та в Раді міністрів, що складалася з їхніх представників. Іншими словами, саме національні вибори були тією подією, коли необхідно було робити вирішальний вибір. Навіщо марнувати час, обираючи оркестр, якщо треба зосередити увагу на виборі диригента?
З іншого боку, навіть найпростішим громадянам ставало дедалі очевидніше, що «безіменні» чоловіки та жінки в Брюсселі нині мали справжню владу. Тепер Брюссель вирішував усе, починаючи з форми вирощуваних огірків і закінчуючи правописом прізвищ у паспорті. «Брюссель» міг дати (що завгодно — від фермерських субсидій до студентських стипендій) і забрати (валюту, право звільняти найманих працівників, навіть етикетку на сирі вашого виробництва). І в кожного національного уряду впродовж останніх двох десятиліть траплялися випадки, коли йому було зручно звинуватити «Брюссель» у непопулярних законах, податках чи економічній політиці, які він нишком підтримував, але за які не хотів брати на себе відповідальність.
За таких умов демократичний дефіцит союзу міг швидко перетворитися з байдужості на ворожість, на відчуття, що «там» ухвалювали рішення, які мали несприятливі наслідки для нас «тут» і щодо яких «ми» не маємо права голосу: це упередження підживлювали дії безвідповідальних провідних політиків та роздмухували демагоги-націоналісти. Невипадково на тих самих європейських виборах 2004 року, які засвідчили таке різке зменшення інтересу виборців, багато з тих, хто таки не полінувався прийти на виборчі дільниці, віддали свій голос за відверто — часом хворобливо — антиєвропейських кандидатів.
У Західній Європі таку реакцію викликало саме розширення. У Британії єврофобна Партія незалежності Сполученого Королівства та Британська національна партія, яка обстоювала першість білої раси, сукупно отримали 21% голосів, обіцяючи тримати Сполучене Королівство подалі від «Європи» та захищати його від очікуваної навали іммігрантів і шукачів притулку. Фламандський блок у Бельгії, Народна партія в Данії та Північна Ліга в Італії належали до однієї команди — як і раніше, але цього разу зі значно більшим успіхом.
У Франції аналогічну позицію зайняв Національний фронт Жана-Марі Ле Пена; але сумніви Франції щодо європейського розширення не обмежувалися радикальними політичними силами. Те, що французький політичний істеблішмент давно виступав проти розширення ЄС, що, зі свого боку, зменшило б вплив Франції, було усім відомим секретом: Міттеран, Ширак та їхні дипломатичні представники дуже старалися наскільки можливо відтягти неминуче. Громадська думка підтверджувала такі настрої: згідно з опитуванням, проведеним за чотири місяці до того, як нові члени мали вступити в ЄС, 70% французьких виборців заявили, що ЄС «не готовий» до їхнього вступу, а 55% навіть виступали проти того, щоб їх прийняти (проти 35% виборців ЄС загалом)[576].
Але антипатія щодо ЄС також мала місце і в Східній Європі. У Чеській Республіці Громадянська демократична партія в союзі з Вацлавом Клаусом, відверто скептично налаштована щодо ЄС та його «всесильної» влади, здобула беззаперечну перемогу на виборах 2004 року, отримавши 38% місць країни в Європейському парламенті. У сусідній Польщі євроскептичні ультраправі партії мали навіть кращий результат, ніж керівна лівоцентристська коаліція — що, напевно, не дивно, враховуючи, що, згідно з опитуванням «Євробарометра»[577], проведеним за кілька місяців до того, лише половина польського електорату думала, що Європейський Союз — це «щось хороше».
І все ж таки загалом ЄС — це щось хороше. Економічні переваги єдиного ринку були справжніми, що змушені були визнати навіть найзатятіші британські євроскептики, особливо коли минула одержимість «гармонізацією», властива Комісії за президентства Жака Делора. Нововіднайдена свобода подорожувати, працювати й навчатися в будь-якій країні Євросоюзу стала благом, особливо для молоді. Крім того, було ще дещо. У відносних термінах так званий «соціальний» елемент у бюджеті ЄС становив крихітну частку — менш ніж 1% ВНП країн Євросоюзу. Проте з кінця 1980-х років бюджети Європейської спільноти та Союзу виконували насамперед функцію перерозподілення, передаючи ресурси з багатших регіонів до бідніших і сприяючи постійному зменшенню сукупної розбіжності між багатими та бідними, що, по суті, замінювало національні соціал-демократичні програми попереднього покоління[578].
У нещодавні роки громадяни Європи навіть отримали власний суд. Європейський суд (European Court of Justice), започаткований у 1952 році згідно з тим самим Паризьким договором, яким було засновано Європейську спільноту вугілля та сталі, спершу мав лише обмежене завдання: засвідчувати, що право ЄС («право спільноти») тлумачать та застосовують однаковим чином у кожній державі-члені. Але під кінець століття його судді (на початку — один з кожної держави-члена) вже були уповноважені врегульовувати юридичні суперечки між державами-членами й інститутами ЄС, а також заслуховувати справи, які апелювали проти рішень нижчих за статусом судів чи навіть проти національних урядів. По суті, Європейський суд набув багатьох функцій та ознак загальноєвропейського апеляційного суду[579].
Як засвідчує приклад суду, доволі опосередкований та часто непередбачуваний спосіб, у який поставали інститути Союзу, мав свої переваги. Дуже мало правників чи законотворців навіть із найбільш проєвропейських держав європейського «ядра» були готові поступитися власною юридичною перевагою на місцевому рівні, якби від них цього очікували б негайно. Аналогічним чином, якби виборцям окремих держав Західної Європи запропонували чітко проартикульований «європейський проєкт», у якому цілі та інститути Союзу було б описано як такі, якими вони постали пізніше, його точно відкинули б.
Тож перевага європейської ідеї в післявоєнні
