Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
У наш час має місце державна монополія на владу, і відколи держави мають монополію на владу, кількість успішних спроб врегулювати стосунки між державами у правовий спосіб, насамперед із використанням міжнародного права, дедалі зростає. Не існує, втім, і досі транснаціональної інстанції, яка могла б реально забезпечити ненасильницькі відносини між державами. Бо «стан миру між людьми, що живуть по сусідству, не є природним (status naturalis); природним є радше стан війни, якщо не постійні воєнні дії, то постійна їх загроза. Тим-то стан миру доводиться встановлювати; припинення-бо воєнних дій — ще не запорука їх відсутності, і якщо сусіди не дають один одному такої запоруки (що може відбутися лише в правовій площині), той із них, хто вимагав цього від іншого, може повестися з ним як із ворогом»[90]. Ці твердження Іммануїла Канта, що він їх листовно висловив у своєму есеї «До вічного миру» (Zum ewigen Frieden, 1795) понад дві сотні років тому, дуже точно окреслюють, особливо з урахуванням нинішньої ситуації в світі, найважливіше політичне завдання для чимраз глобалізованішого світу XXI століття, а саме завдання встановлення миру на правових засадах.
Певно, існують органи на кшталт «Міжнародного суду» (IGH), судовий вирок яких можуть виконувати держави, але тільки в тому разі, коли вони цього хочуть. Згоді на судовий вирок передує суверенне політичне вольове рішення відповідних держав. Тільки Рада Безпеки Організації Об'єднаних Націй (ООН) завдяки своїм повноваженням, зазначеним у Статуті Організації Об'єднаних Націй, має правову легітимність втручатися у найвищу компетенцію у прийнятті рішень незалежними державами, а отже, Рада Безпеки своїми резолюціями встановлює і нове міжнародне право. Звісно, засоби примусу Ради Безпеки вкрай обмежені, хіба що вона може спиратися на засоби примусу сильної держави або коаліції держав. Окрім того, п'ять постійних членів Ради Безпеки мають національне право вето, яким вони можуть у будь-який чає скористатися на догоду своїм інтересам, аби заблокувати роботу Ради Безпеки. Тим-то система ООН урешті-решт мусить спиратися не на право, а на силу і політичну волю п'ятірки найпотужніших держав, проти яких суверенні національні інтереси в Раді Безпеки не діють.
Втім, у міжнародній системі поступово відбувається зрушення від сили до прив'язки сили до права. Відповідальність окремих держав та їхніх політичних лідерів дедалі більше підпорядковується міжнародній кодифікованій правовій системі, яка досягла свого апогею зі створенням «Міжнародного кримінального суду» (IStGH). Отож, завдяки цьому «Міжнародному кримінальному судові» право надалі передуватиме силі, і злочини, вчинені в ім'я верховної влади, та відповідальні за них особи будуть покарані згідно з ратифікованим понад шістдесят років тому кодексом. Тим не менше, попри ці зміни і поступ у забезпеченні верховенства закону, державну систему далі здебільшого визначає сила. Держави поки що залишаються останньою політичною інстанцією, і незалежні вони остільки, оскільки мають і вершать найвищу владу.
Держави регіону, континенту або навіть усього світу теоретично підтримують стосунки на рівних, як носії найвищої влади, і відрізняються тільки розмірами, потенціалом, а отже своєю силою. Це домінування сили державної системи, в якій істинні найвищі носії влади, а отже «останні інстанції» зносяться між собою і йдуть на конфлікт, з огляду на цей принцип рівності приховує в собі постійний ризик властивої системі анархії[91], бо сильніший загрожує встановлювати закон і правила. Тим-то у цьому витвореному силою світі з його постійною загрозою зумовленої суспільним ладом анархії безпека слабких проти сильних, сильних проти ще сильніших, багатьох проти одного, пойнятого жадобою до панування, має вирішальне значення у всьому. Безпека як основа елементарних інтересів кожної держави, зокрема, інтересу до самозбереження, править водночас за основу відносин з іншими державами, які також служать цьому інтересові.
Таким чином держава визначається у своїх відносинах не через свої інтереси, не через емоційні категорії, як-от дружба, вірність, вдячність чи ворожість, помста й ненависть, або навіть через питання віри. Так, принаймні, звучить класичне європейське визначення держави. «У нас нема вічних союзників і немає постійних ворогів. Наші інтереси вічні, і пильнувати цих інтересів — наш обов'язок». Це класичне визначення інтересів сучасних держав сформулював британський прем'єр-міністр Пальмерстон у своїй промові перед Палатою громад 1 березня 1848 року[92]. Баланс сил — це мрія в цій анархічній системі, а гегемонія однієї сили — кошмар, бо вона загрожує перевернути всю систему догори дригом. Звісно, це єдине обґрунтування держав та їхньої політики має на увазі інтереси більш-менш стрункої системи держав, усі учасники якої мислять і діють в одній політичній системі та її нормативних обґрунтуваннях, в одній і тій-таки логіці інтересів. Проте перехід з однієї системи на іншу, навіть революційна зміна в цій замкненій системі держав, мали б порушити природну політичну орієнтацію політики держав.
З усіх цих причин зовнішня політика стосується перш за все безпеки, і від відповіді на їхнє запитання щодо безпеки залежать головним чином і їхні політичні рішення у відносинах з іншими державами. Але якщо безпека однієї держави, зумовлена суспільним ладом, відіграє таку важливу роль, то зразу виникає пряме питання про те, що ж тоді, власне, слід розуміти під «безпекою» і чи існують справді однозначні або й навіть переконливі визначення, що їх давали тій самій речі всі зацікавлені у певній внутрішній і зовнішній політиці.
«Таку загальну владу, яка була б здатна захищати людей від
