Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович

i представникiв рядовикiв Коша, який перебував тодi в селі Пiсочне на Жидачiвщинi. Головними питаннями, що їх обговорювали тут, були вимоги об’єднання українських земель, котрi перебували пiд владою Австро–Угорщини, з Українською Народною Республікою та перетворення леґiону УСС у зав’язок Української народної армiї[221]. Друга нарада вiдбулася 11 грудня того ж року серед старшин фронтових формацiй, якi базувалися тодi в землянках гуштинського лiсу, бiля Збруча[222]. Її безпосередньою спонукою були намiри австрiйських властей приєднати Галичину до новостворюваної польської держави — проти чого рiзко запротестували стрiлецькi частини[223]. Зокрема, в цих протестах, надiсланих для ознайомлення Центральній Управі УСС, стрiльцi зазначали: «Iз оружжям в руцi виступимо проти всiх ворогiв тих наших змагань, ким би вони не були» та закликали до обдумування способiв подiбного виступу[224]. Зважаючи на це, дискусiї на нарадi тривали в основному навколо двох концепцiй: пiдхорунжого Д. Палiїва i поручника I. Цьокана. Перший обстоював думку, що потрiбно розiрвати зв’язки з Австрiєю, перейти фронт i вiддатися до послуг Української Центральної Ради. Там допомогти закрiпитися молодiй Українськiй державi, а тодi вже розбиратися з Австрiєю. Такий перехiд, на думку Дмитра Палiїва[225], з технiчного боку не був надто важким, тим бiльше, що настрої Українського Січового Стрілецтва залишались однозначно протиавстрiйськими.

Iншої думки дотримувався Iлько Цьокан, який доводив, що стрiлецький перехiд у Надднiпрянщину принiс би бiльше шкоди, нiж користi, бо Галичина втратила б захист перед небезпекою, котра їй загрожувала. Разом з тим, зазначивши, що УСС опинилися проти українського фронту, поручник Цьокан закликав не брати участi у бойових дiях i зачекати до з’ясування обстановки, до бiльш вигiдної ситуацiї[226]. Таку виважену позицiю пiдтримав i Дмитро Вiтовський, який хоча й не був проти переходу Українських Січових Стрільців пiд команду Центральної Ради, але твердив, що ще на те не час, що потрiбно приготовлятися, щоб раптовi подiї не захопили зненацька[227]. Бiльшiсть учасникiв наради погодилася з цiєю думкою. Однак, щоб зберегти демократизм, на нарадi було прийнято три резолюцiї: перша, резолюцiя бiльшостi, — за дальше iснування УСС; друга, резолюцiя меншостi, — за самоліквідацію леґіону; третя, спiльна резолюцiя, передбачала, що остаточний вердикт з даного питання має винести Українська Парламентарна Репрезентація. В останнiй з них, зокрема, зазначалося, що стрiльцi завжди вважали себе нацiональним вiйськом, а не «тирольцями Сходу», i питання їхньої подальшої долi є загальнонацiональним, а не особистим. Резолюцiю пiдписали представники фронтових частин УСС та Коша[228]. Трохи згодом подiбнi документи почали надходити на адресу полiтичного проводу i з iнших формацiй леґiону[229]. Пiсля цього стрiлецтво знову завмерло в тривожному очiкуваннi.

Але й тепер українськi провiдники не наважилися самостiйно прийняти рiшення про подальшу долю УСС. Стрiлецтву знову було запропоновано прислати своїх делегатiв для спiльного розв’язання назрiлої проблеми. У зв’язку з цим 5–6 лютого 1918 р. у Вiднi вiдбулася нарада щодо iснування i призначення леґiону УСС за участю Української Парламентарної Репрезентації, Центральної Управи УСС i представникiв усiх стрiлецьких пiдроздiлiв. Пiсля трьох днiв роботи було заявлено, що Українські Січові Стрільці постали як добровiльна формацiя в iм’я державної самостiйностi українського народу та для його визволення з чужої неволi i тому мають дотримуватися цiєї iдеї аж до її здiйснення. Також наголошувалося на недопустимостi вжиття леґiону для мети, яка б суперечила українським нацiональним iнтересам. Нарада висловила солiдарнiсть iз тими стрiльцями i вояками–українцями австрiйської армiї, якi, опинившись на територiї Української Народної Республіки, взяли активну участь у боротьбi проти росiйського централiзму за здiйснення нацiонального iдеалу. Було пiдкреслено готовнiсть леґiону УСС стати на допомогу УНР, якщо б вона висловила таке бажання в порозумiннi з австрiйською владою[230]. Розглядалися тут і деякі інші питання стрілецького життя, зокрема, про поновлення отамана Мирона Тарнавського на посаді команданта леґіону УСС. Про це неодноразово просили стрільці в своїх зверненнях[231], бажаючи, щоб у такий переломний момент їх очолив справжній патріот України. Але вирішення даної проблеми було поза компетенцією згаданого зібрання.

Прийнятi на вiденськiй нарадi рiшення дещо заспокоїли стрiлецьке середовище, однак пошуки оптимального варiанту виходу з ситуацiї, що склалася, тривали. УСС усвiдомлювали, що вони є єдиною реальною силою в Галичинi, здатною запобiгти австро–польським торгам останньою[232], але не забували й про те, що Україну можна буде будувати лише одну, неподiльну, «вiд Висли аж по Чорне море!...»[233]. У таких умовах пiдхорунжий Дмитро Палiїв ще ранiше запропонував компромiсний проект: створити в австрiйськiй армiї таємну органiзацiю українцiв, котра при потребi могла б