Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Отже отаман Хмара мав вторік невеликий відділ і разом зі своїм помічником, поручником Антоньчиком, приєднався до полк. Палія. Видно Палій післав Хмару звязковим до ген. Тютюнника, у якого він залишився комендантом кінноти з 50 шабель. Ген. Тютюнник затвердив за отаманом Хмарою рангу сотника української армії, і оце знову сотник Хмара прибув в Україну.
Один зі селян оповідав мені, що отаман Хмара був у нього і говорив про свої пляни: має він бути,„агальним отаманом", а тим всім, як Орел, Шепель і т. Ін., то Хмара дасть райони, бо так „казав" йому Гол, От. Петлюра й ген. Тютюнник. Від того селянина я довідався, де Хмару шукати.
На другий вечір ми були в 10 км. від „Млинка" в лісі на захід. Звідсіль я післав козаків під проводом підхорунжого Харка, щоб знайшли мені Хмару й показали йому дорогу до мене. Отаман Хмара був без коня, тому я дав козакам запасового коня зі сідлом. По кількох годинах Харко-Сензюк повернувся з 10 козаками, з ним приїхав і отаман Хмара. Харко розказував, що Хмара при зустрічі думав, що це червоні, і почав ховатися; аж господар, який знав Харка, впевнив його, щоб не боявся, тоді козаки з отаманом зустрілися.
Входить отаман до хати, де ми були. Очі всіх моїх старшин з зацікавленням звернені в його бік. Хмара не знає, хто є серед них комендантом, а старшини на його запит, показали на мене. Він підходить, вітаємось, знайомлю Хмару зі старшинами. Всі сідаємо. Я перший говорю:
— Ви, пане сотнику, (вже два тижні в нашім районі і не бажали нас бачити. Чи можна знати причину?
— Я, пане отамане, по-перше боявся, щоби мене не взяли за большевицького агента, а по-друге — бачите, як виглядаю: обдертий, босий. Думав одягнутись, підібрати кілька козаків і тоді з вами балакати.
— Чи ваша балачка зі мною мала виглядати так, як ви балакали з бабами на Млинку? Виразніше: ви говорили там селянам, що стаєте начальником всіх повстанців, а мені і іншим дасьте відповідні райони. Згоджують, лише давайте наказ від Головного Отамана, бо коли наказу не маєте, то мусите мати на увазі, що я є офіційно вибраний і затверджений 1. 5. б. р. зїздом повстанцях оргазацій Поділля. А від того часу маю такий звичай, що місцевим отаманам і прибуваючим з-за кордону я прнділюю відповідні райони для повстанчої діяльности. Для координації боротьби з червовими всі повстанчі ватажки отримують від диспозиції мене. Ніхто з отаманів не діє на свою руку, а всі разом, пляново ми боремось з червоними. Отже, пане сотнику, чи згоджуєтесь співпрацювати з нами, чи підете своєю дорогою?
— Згоджуюся працювати з вами, пане отамане.
— Щиро вам дякую. Моє рішення таке; ви побудете два тижні з нами для обзнайомлення з методами боротьби. Ми вас причепуримо, озброїмо, а по двох тижнях дам вам кількох старшин і з пів сотні козаків. Від 7–8 червня ви будете самостійним командантом кінної повстаячої бригади ч. 1.
Офіційна розмова скінчилася. Отаман Хмара почав інформувати нас, що в Польщі чувати. Говорив, що українці в таборах вже отримали зброю, що десь біля 15, 8. будуть над Україною літати літаки, робити мертві петлі, а це означуватиме початок загального повстання в Україні. Ще багато говорив сот. Хмара про розмову з Головним Отаманом на Алеї Руж у Варшаві, та ген. Тютюнником у Львові.
Інформації отамана Хмари були пропагандового характеру й ніяк не надавались для нашого сприймання, як старшин. Тому я запитав Хмару, чи він вірить в те, що говорить. Хмара відповів, що він хоче підтримати нашого духа. Кажу сотникові, що ми не потребуємо штучних застриків. Не підтримував нашого духа ніхто вже два роки, то й тепер підбрехеньок не потребуємо. Хочемо лише голу правду, яка нас не злякає—навіть найгірша — але чиста.
Після вечері я післав одного старшину з 15 козаками до села Ревухи. Довідався, що з Харкова приїхав комісар Ревуцький на відпустку. Того визначного комуніста козаки арештували, а його брат утік. Мій старшина дістав повновласть розстріляти Ревуцького., що він і зробив. Пізніше виявилося, що власне втік комуніст із Харкова, а розстріляно його брата, члена летичівського Ревкому.
Допит цього Ревуцького дав деякий матеріял з життя комуністів у Летичеві. Їх діяльність, особливо жидків-комуністів, мене денервувала. В повітовій вязниці було багато арештованих за так зв. „бандитизм". Рішив знайти отамана Байду-Голюка і спільно з ним заатакувати Летичів, тим більше, що війська багато там не було. Місто Летичів я здобував вже декілька разів: перший раз у грудні 1918 року, коли там вибухнуло большевицьке повстання, а другий раз перед приходом української влади в літі 1919 р.
Чути поодинокі вистріли з крісів, револьверів; інколи коротку серію кулемета. Козаки господарюють хутко. Вже заладовано декілька підвод з мануфактурою та різними виробами з воєнної кооперативи. Політичиних вязнів в числі 17 випущено: десять із них проситься, щоб прийняти їх до себе. Приймаю їх, а сім звільнених наганяю домів. Криміналісти залишились у вязниці під ключем.
ГПУ оточене 6-метровим колючим дротом і бережене окремою охороною, пробувало боронитись. Кілька ручних гранат і серій з люїсів позбавили відваги „героїчних" жидків. Моя козачня впала до будинку, ломом і стрілами повідчиняля двері. Варта обеззброєна, на місці забита. 8-ох чекістів ми схопили, бо колючий дріт не дав їм змоги втікти. На питання, де арештовані, відповіли, що на долі, в льоху. Козаки й там виломали двері. В одній кімнаті була „мордовня". На цементовій долівці