Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський

Та мені раптом приходить у голову: боронитись у ліску ризиковано, бо большевики сміло атакують, переб’ють багато коней і винищать нас. Краще підпустити їх ближче, розбити на дві частини, а потім цими „воротами" вскочити назад у ліс. Вже й так западає ніч…

Стріляємо до червоних, які зі шаблями в руках поволі підсуваються ближче. Падають забиті їздці та коні. Большевики дійсно починають розступатися — пробують обїхати лісок із двох боків.

Є вони від нас може на кроків 250. Бачу, що напроти, на крик червоних: „Резерв вперьод!" — підсувається в колоні ще одна їх сотня. Сіємо по них кілька кулеметних серій, здержуємо їх, а тоді я гукаю на своїх: „На коней!" Кажу козакам, що нам також єдиний вихід: вдарити на резерву і пробитися з поворотом у ліс. „За мною!" — кричу і зі шаблею в одній та револьвером у другій руці пускаюся вперед.

Час дорогий. Оглядаюсь, а мої козаки виїхали з ліска і… нерішучі, в 50 кроках позаду за мною. Ще раз кричу — „вперед". Вже бачу обличчя широкоплечих татарів. Вимахую в повітрі шаблею і гукаю: „Я вам покажу, як рубать!" Думаю я тоді, що згину, і йшов на певну смерть. 1 ось диво: передні татарчуки, чи башкірці дивились довший час, як заворожені, а потім з шаблями в руках повернули коней. Налітаю на першого й рубаю. Бачать це мої козаки і починають стріляти з коней в утікаючу купу червоних. Їхній командир, а був то „комбриг", у сивій шапці на голові, в гарній сукняній бекеші на карому коні, добув нагана і стріляє до мене взад, утікаючи. Чую голос Коноплянка: „Вперед, бо в отамана стріляють!" Я не можу комбрига дігнати, бо він має доброго коня. Беру парабелюм, прицілююсь у спину комбрига, але револьвер не випалив. Хапаю другий — бровнінґ і шістьма кулями збиваю з коня большевицького командира.

Пізніше винницька большевицька газета писала, що комбриг цей сам застрілився, а червоноармійці принесли його нагана в подарунок „комкорові" Примакову. Той подякував за нього, похвалив „героїчну сміерть" свого бойового товариша та обіцяв червоноармійцям, що коли він знайдеться в безвихідній ситуації, то з того нагана пустить собі кулю в лоб. „Комкор" Примаков не знав, що тов. Сталін у Москві відлиє іншу кулю пізніше для нього і накаже його розстріляти з іншого револьвера, разом зі своїм маршалом Тугачевським.

Рубаю далі большевиків, що одинцем позлізали, чи попадали з коней; мої козаки докінчують за мною. Врешті нагналися червоні на якісь засіки, якими було обгороджене жито в лісі. Я піднявся в стременах, схопив ручну ґраінату та жбурнув нею в їх купу. Вибух розігнав большевицькі коні. Тоді вже решта козаків з шаблями доганяла червоних і рубала їх куди попало. Я оглянувся назад. За нами ті червоні, що були по боках у лісочку — не їхали. Тоді мене огорнула в той день якась дивна втома і реакція. Знаю, що в той день я порубав багато большевиків, і почув, що болить права рука. Говорити не можу, бо з крику охрип. Вже темніє. Стріли і крики затихли. Кажу козакам їхати обережно, бо може бути засідка в лісі.

Їдемо на берег лісу під Літинецький майданок. Сотник Ковбасюк оповідає, що бачив, як застрілився козак з Літинки — Навалюк, коли його оточили в корчах спішені большевики. Грабарчук додав, що козак з Гути Літинської, Ліпецький, який недавно прибув до нас і не мав охоронного одягу, забитий. Він мав на собі льяну куртку, що послужила червоним за добру ціль. А де сотник Погиба і решта козаків? Хто з них загинув? Мені здавалос, що вони мусіли вийти живі, коли ми з такого положення вийшли ціло. Треба їх шукати. Сот. Погиба знав, де мали зустрітися зі мною мої відпусковці. Шкода, що їх не було. Взагалі шкода, що нас всіх не було разом в бою. Та червоним ми таки наклали. Ще не знаємо скільки, але хутко дізнаємось.

Посилаю кількох козаків у Літинецький Майдан. Коли вони виїхали з лісу і стали наближатися до села, то посипалися крісові і кулеметні стріли. Кулі летіли навіть до нас, а рекошети від дерев не свистали, а дивно фуркали. Ми хутко виїхали з-під обстрілу. Значить червоні в селі. Потім я довідався, що там був штаб 2-ої червоної дивізії та санітарна поміч. Командант дивізії Дубовой в селі Сахнах хвалився, що,„а пол. часа банди нє станєт", такий був впевнений перемоги. Звичайно дивізія виїхала „на війну" з нами без ліків і лікарського приладдя. Ранених було багато. Тому селянки з Майдану реквізували все льняне полотно для перевязування ранених. Було того дня ранених до 100 душ червоних, а вбитих 120. Бій тривав від години 16-ої до 21-ої. Такі великі втрати мали червоні завдяки нашим ручним кулеметам і близькій віддалі ручного бою, до якого ми добре приготовані, а большевики, хоча в силі 6-ох полків, але лізли купою. І сотник Погиба мав 3 ручні кулемети, з якими підкрадався близько до інатовпу червоної кінноти. Завдасть червоним чосу, сідає на коней і в другому місці робить те саме. Два осередки бою цілком здезорієнтували червоних, і вони під кінець зробилися мляві й апатичні. Треба сказати, що то був один з найтяжчих і найдовших боїв, які мала Подільська Повстанча Група. В регулярній війні є це неможливе, щоби з такою малою силою, як 60 з чимось шабель боронитися перед кількоми тисячами воорга З цього висновок, що, коли команда й козаки морально не заломляться та будуть рішучо битися, то з кожного положення можна вийти, навіть з оточення. Правда треба брати під увагу й те, що нам багато помогла большевицька уніформа, що при неочікуваних зустрічах милила червоних.

Вечором я знайшов всіх своїх козаків на хуторах біля „Млинка" під Буцнами. Всі були живі і здорові, значить ми втратили двох козаків і декілька коней.

В часі постою на хуторах, і розмові зі селянами, я довідався, що в цих днях прибув з-за Збруча отаман Хмара. Родом він був з летичівського повіту — б. учитель, жінку мав селянку. Називався Семен Харченко, а прибрав собі псевдонім „Хмара". Освіту мав середню, але й мав сприт українського селянина. Багато помогла його інтелектуальному розвиткові служба в російській армії, де Хмара дослужився до старшого „унтера". Хмара