Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

до німецького війська нерідко ставало бажання уникнути репресій окупантів, і суто матеральний бік справи, адже зарплатня солдата були в півтора-два рази вищою за середній заробіток цивільних жителів РКУ. Це спричиняло ненадійність Вермахтівських формувань з українців, існування яких було необхідною умовою життєздатності окупаційного режиму.

Така ситуація виникла внаслідок зіткнення двох взаємлвиключних напрямків діяльності нацистів — жорстокої окупаційної політики, яка викликала активний чи пасивний опір навіть найбільш антирадянськи настроєного населення, і вимушеного поповнення мобілізаційних резервів Німеччини резервами окупованих територій. На радикальне політичне вирішення даного внутрішнього конфлікту націонал-соціалістичний Райх був неспроможний через власні вроджені вади — расизм у державній ідеології і одноособове, а не колегіальне вирішення найважливіших питань, здійснюване людиною, здатною лише до тактичного, а не стратегічного політичного маневру.

Розділ ІІ. Українські військові та воєнізовані формування в підпорядкуванні цивільної адміністрації
2.1. Структура РКУ та політика інституцій Райху стосовно українських допоміжних сил

Наказом Гітлера від 17 липня 1941 року, «для відновлення громадського порядку і суспільного життя на захоплених східних територіях» була створена система цивільних органів влади. Вони складались з райхскомісаріатів і підпорядковувались імперському міністру в справах окупованих східних територій Альфреду Розенбергу. Керівники райхскомісаріатів призначались особисто фюрером і, у випадку суперечок з Розенбергом, мали право апелювати до Гітлера через голову райхсміністра. За відновлення діяльності підприємств, транспорту і пошти були відповідальні вищі імперські власті даних областей у погодженні з керівництвом Вермахту[100]. Структура Райхскомісаріату «Україна» (РКУ) була офіційно затверджена декретом Гітлера від 20 серпня 1941 року. В декреті визначались майбутні кордони і адміністративний поділ, були обумовлені сфери діяльності присутніх тут інституцій Райху. Згідно пропозицій Розенберга, майбутній РКУ повинен був охопити територію України та Курської, Саратовської, Воронізької і Тамбовської областей РРФСР, з населенням 59,5 млн. чол.[101]

28–29 серпня 1941 року тилові установи Вермахту передали під владу Райхскомісаріату перші українські землі. Адміністративно, з кінця 1941 і до осені 1943 року, РКУ поділявся на шість генеральних округ (Generalbezirke): Волинь-Поділля (Волинська, Рівненська, Кам’янець-Подільська і частина Тернопільської області, та землі півдня Білорусі з містами Брест і Пінськ), Житомир (Житомирська і частина Вінницької області, та південні землі Білорусі довкола міста Хойники), Київ (Київська та частина Полтавської і Вінницької областей), Миколаїв (Кіровоградська та більша частина Миколаївської області), Дніпропетровськ (Дніпропетровська та більша частина Запорізької області), Таврія (Крим і південні райони Миколаївської і Запорізької областей). Керівниками генеральних округ були генеральні комісари. Основною адміністративною одиницею був район (Gebiet), керований гебітскомісаром. У поодиноких випадках група районів могла складати головну округу, під керівництвом головного комісара. На час найбільшого розвитку РКУ, тобто на січень 1943 р., в його складі було 103 надрайони (Kreisgebiet, на чолі з гебітскомісаром), та 443 райони (Distrikt) з населенням 17 мільйонів чоловік[102].

В частині міст РКУ, що входили до прифронтової смуги, співіснували цивільна і військова адміністрація. Так було в Чернігові, Харкові, Ворошиловграді, Сталіно, та в Сімферополі.

Своєю штаб-квартирою, і одночасно столицею РКУ, райхскомісар Еріх Кох обрав місто Рівне. Такий вибір був продиктований тим, що штаб потрібно було розмістити негайно, при чому так, щоб він знаходився на важливій транспортній артерії — старому Брест-Литовському шосе, яке сполучає два великі транспортні вузли країни — Київ і Львів. Не менш важливим було і те міркування, що окупаційна адміністрація повинна була перебувати в порівняно невеликому і спокійному містечку, яке було б легко контролювати. Враховуючи серію вибухів і пожеж на Хрещатику у вересні-листопаді 1941 року, остання думка виявилася доволі слушною. Тому саме в Рівному розмістилися основні владні інституції Райхскомісаріату — штаб самого Коха, німецький суд, Центральний Емісійний банк України, штаб головного інтендантства і господарче управління Групи армій «Південь», штаб командувача Вермахту в Україні тощо.

Згідно наказу Гітлера від 17 липня 1941 року, «поліційна охорона окупованих східних областей» покладалася на Райхсфюрера СС і шефа німецької поліції Генріха Гіммлера (далі — РФСС). Німецька поліція, в 1941 році інкорпорована в СС, складалась з групи окремих вузькоспеціалізованих управлінь: поліція безпеки (Sicherheitspolizei, або Sipo), таємна державна поліція (Geheime Staatspolizei, або Gestapo), кримінальна поліція (Kriminalpolizei, або Kripo), охоронна поліція (Schutzpolizei, або Schupo), з окремими підрозділами охорони залізниць (Bahnschutzpolizei) та водних шляхів (Wasserschutzpolizei), поліція порядку (Ordnungspolizei, або Orpo), цивільна жандармерія (Gendarmerie des Einzeldienstes), земельна поліція (Landespolizei), дорожня поліція (Verkehrspolizei), прикордонна охорона (Grenzschutz), пожежна поліція (Feuerschutzpolizei).

Відтворювати в РКУ таку складну систему, яка існувала в Райху, нацисти не могли з причини відсутності достатніх кадрових резервів. Тому їм довелось імпровізувати, і створювати з представників різних управлінь на окупованій території комбіновані поліцейські органи. А саме, представники поліції безпеки («зіпо»), «гестапо» та кримінальної поліції («кріпо») складали спецслужбу, під назвою «поліція безпеки та СД» (Sicherheitspolizei und SD). На обидва райхскомісаріати офіцерів СД було тільки кілька сотень, тому їхня діяльність напряму залежала від співпраці з іншими інституціями. Так, в генеральній окрузі Житомир, з населенням 2,9 млн. чол., було тільки шість постів СД (Житомир, Вінниця, Овруч, Мозир, Бердичів, Гайсин)[103]. А в генеральній окрузі Київ їх було п’ять (Київ, Полтава, Кременчук, Біла Церква, Умань). Кількість функціонерів на кожній дільниці зазвичай обмежувалась двома-трьома десятками чоловік, половину з яких складав обслуговуючий персонал. В разі необхідності проведення слідчих чи каральних операцій у віддалених районах, туди просто надсилався офіцер СД, який послуговувався для проведення необхідної діяльності персоналом суміжних органів.

Працівники охоронної поліції («шупо») та поліції порядку («орпо») складали власне німецьку поліцію порядку («орпо») РКУ, до якої