Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

Крім того, добровольців відзначали за допомогою існуючої у Вермахті системи медалей, значків та стрічок за ті чи інші специфічні дії. Так, зафіксовано нагородження українців знаками за піхотні, танкові та штурмові атаки, за участь у рукопашному бою, за антипартизанські та десантні операції, за поранення, та стрічками за підбиті танки. У 57-му шуцбатальйоні, сформованому на базі української сотні, кілька унтер-офіцерів отримали медалі «За участь у боях на Східному фронті взимку 1941–1942 рр.»

В комплексі ці обставини давали такий ефект, що як військовополонені в таборах, так і мобілізована на роботу молодь вважали чудовим виходом з кризової ситуації, в яку потрапили, можливість піти на службу до німецької армії чи шуцманшафту. Вербування добровольців серед цих двох категорій неодмінно давало результати аж до кінця війни. Жодних ідеалістичних мотивів чи бажання помститись радянській владі або євреям тут, зазвичай, не було. Переважали суто матеріальні та кар’єрні чинники, або ж просто бажання прилаштуватись в житті. До того ж умови служби у німецьких збройних силах, особливо з середини 1943 року, були набагато комфортнішими, ніж служба в ЧА, що при невизначеності результату війни спонукало громадян СРСР до зовсім не патріотичних рішень.

Іноді складались навіть такі ситуації, що кількість добровольців до німецьких формувань в кілька разів перевищувала потребу у них. Так, наприклад, навесні 1943 року до 109-го шуцбатальйону, базованого в Вінниці, можна було потрапити тільки за хабар його українським офіцерам в розмірі до 1100 карбованців. А після повернення німецьких військ до Харкова в лютому 1943 року, кілька сотень молодих харків’ян добровільно зголосились до УВВ після репресій проти населення, які встигли здійснити радянські каральні органи за короткий час свого перебування у місті.

Будь яка масова політична активність населення, чи, тим більше, патріотизм до радянської влади, були вбиті політикою самих більшовиків. Народ звик до пасивної покори неминучій жорстокості влади, і, як і протягом попередніх двох десятиліть, на 90 % керувався бажанням вижити, та принципом «не висовуватись».

Ставлення до більшовизму в масах чудово характеризується і народною лексикою. Радянські війська, як і в часи Визвольних Змагань, сільське населення здебільшого називало «красними», і аж ніяк не «визволителями». Тобто, для переважної більшості українців війна велася не між «нашими і німцями», як це зображала радянська пропаганда, а між двома чужими силами — комуністами і нацистами. У виборі, на якому боці воювати, їх дії були чисто ситуативними, і тут не мали значення жодні попередні переконання чи обставини. Так, український вояк 118 піхотної дивізії Вермахту, колишній учасник повстання отамана Струка і багатолітній в’язень тюрем НКВД, активно допомагав радянському партизанському загону, що складався з жителів Київської області[97]. А радянський майор, працівник одного з київських військкоматів, член ВКП(б) з 1918 року, ветеран бойових дій проти УНР, Денікіна, Польщі та придушення повстань кронштадських матросів і тамбовських селян, став ініціатором створення вартової роти з українців-військовополонених в таборі на Керосинній у Києві[98].

Ще більш показова доля Михайла Лазаровича Панченка, людини з вищою освітою, техніка-інтенданта 1 рангу РСЧА і кандидата в члени ВКП(б) з 1941 року. Він походив з сім’ї розкуркулених, а тому, як тільки був відпущений з табору військовополонених, став найбільшим ентузіастом нової влади. Власними силами він зорганізував козацьку сотню в рідному селі Лісники Яготинського району і влаштував розподіл колгоспних земель між селянами. Проте, після приходу цивільної адміністрації, землю у селян знову відібрали, а його сотню відправили подалі від рідних місць виконувати окупаційні функції та воювати з партизанами. В результаті, 7 червня 1943 року, ще до поразки німецьких військ у їх останній наступальній операції під Курськом, сотня Панченка разом з керівником перейшла на бік партизанського загону ім. Щорса. Ще через рік, при влитті загону до РСЧА, а по закінченні війни, остерігаючись неминучого арешту НКВД за «зраду і пособництво фашистам», сотник наклав на себе руки [99].

Таким чином, ми дійшли до наступних висновків. Нацистський режим не планував широкої військово-політичної співпраці з українцями, і назагал був настроєний категорично проти озброєння підкорених народів. Українські військові формування, створені обома відламами ОУН і представниками уряду УНР були розпущені або переформовані у допоміжні під тиском окупантів. Проте пробуксовування, а згодом крах стратегії бліцкригу і вичерпання мобілізаційних резервів Райху, змусили низове керівництво Вермахту поповнювати свої ряди місцевими, в тому числі українськими вояками і допоміжним персоналом. В результаті, на середину 1942 року «східні» добровольці становили більше 10 % всіх сил німецької армії на Східному фронті. Проте, ця практика здійснювалась у відповідності з принципом «поділяй і владарюй», тобто боєздатні українські частини створювались передусім подалі від України, тоді як окупаційні функції в зоні відповідальності командування Вермахту в РКУ здійснювали тюркські і козацькі формування. Українці в структурах Вермахту в РКУ, задіяні передусім в армійській допоміжній охороні («гіва»), а також у службах забезпечення, не становили собою організованої і спроможної до ведення бойових дій сили. В сумі їх кількість на початок 1943 року становила не більше 20 тисяч чоловік.

Загальна маса українських добровольців німецької армії в РКУ не складалася з прихильників нацизму. Її основу, а згодом — до третини чисельності могли становити люди настроєні антибільшовицьки або постраждалі від радянської влади, але особливих симпатій і вірності власне окупаційному режиму вони не виявляли, а за умови утисків з боку останніх легко переходили на бік противника. Решта 70 % складалася з людей опортуністично настроєних, або тих, хто потрапив в ряди добровольців під тиском зовнішніх обставин. Від третини до половини добровольців були активістами попереднього режиму, в тому числі комуністами і працівниками НКВС. Причиною їх вступу на службу