Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
При штабі залишається всіх 60 козаків. Пускаємо голодних наших коней в лісі на поляні пастися, бо вже є пополудні година 3-тя. Даю приказ вартовому козакові, щоб всі коні держати в руках, і то принаймні один козак мусить держати тря коні, а два може відпочивати на зміну. Варта навколо. Штаб Повстанчої Групи в густім які близько рову, що ділить гущавник від поляни, колись засівної площі монахів.
Мій приказ щодо тримання коней козаки по деякому часі призабули: деякі держать коней в руках, а більшість коней ходить самопас. О год. 16-ій раптом стріли вартових з напрямку Монастирка, потім ціла маса стрілів, крики „ура!", і ми бачимо перед собою на поляні дві сотні червоних.
Зриваємось. Ми були, встидно признатися, заскочені, але чи то раз таке бувало? Стріляє по большевикам 2 мої легкі кулемети Люїса. 2 сотні червоних у віддалі 100 кроків, по кількох кружках набоїв, прорідилися наполовину. Забиті коні, ранені люди падають, а решта під цільним вогнем наших крісів і кулеметів іде врозтіч.
Наші коні від перших стрілів злякались та почали були втікати, а козаки їх ловили. Мого коня і свого зловив підхорунжий Харко та підвів мені, і я сідаю на нього. При мені ще з 5 козаків. Гонимо чвалом поляною, де бачимо своїх козаків: ледве зібралося душ 15 кінних. Оглядаюсь і бачу таку картину: двох большевиків гонить мого козака, що тягне свого коня в напрямку гушавника. Обернув я коня на місці і скачу проти цих большевиків. Козак зі Стасьового Майдану пустив коня й ледве скочив у корчі, а большевик нагнувся і ловить здобутого коня за повід. Я з малим крісом біля большевика. Він підвів голову, подивився на мене і каже: „Єдва, єдва не зарубіл," Це тому він мені звітує, що я мав на рукаві відзнаки розстріляного нами командира полку в Шпичницях, а на голові кубанську козацьку шапку з большевицькою зіркою. Після його слів я спрямовую в його груди кріс, але він затявся. Большевик пускає повід здобутого коня й обертається за той час, як я викинув невипал з крісу і дослав другий набій. Стріляю йому в спину: падає раптом кінь большевика; той злазить з сідла, пускає з рук шаблю, береться обома руками за груди і реве з болю. Моя куля прострілила наскрізь большевика і попала в голову між вуха коня: їздець смертельно ранений, а кінь забитий намісці. Це перший випадок у моїй бойовій практиці. Наїжджаю на большевика і бю його сильно по голові крісом. Від удару червоний замовк навіки. Його товариш, що їхав разом, ріентувався в пору і втік. Все це не тривало довше мінути.
Біля мене є підполк. Коноплянко, пор. Кохай і найбільше 16 козаків на конях. Бачу знову хмару червоних, яка суне на поляну кінно й пішо. Вскакуємо в корчі та стріляємо з ручних кулеметів, а червоні йдуть… І ліворуч, з гущавника чую рясну стрілянину; то певно козаки бються, бо й на них, певно, наступають червоні, переважно піші. Нас обходять масами з боків, бо чую голоси, командування. Сідаємо на коней і їдемо з револьверами в руках через гущавник. Не бачимо, але чуємо, що нас обходять піші большевики. Стаємо. Злізаємо з коней і ручними гранатами бємо в чоту червоних, які розлітаються. За гущавником поруби, через які проїздить група червоних. Голосно питаю їх:, „Какая часть?" „Второй ескадрон Брацлавского полка". „Ето наші" — кажу та моргаю на своїх, що зараз будемо атакувати. Ідемо скісно. Є ми в 50 кроках. Кидаємось на них — їх багато але не витримують заскочення, втікають. Багато з них зіскакує з коней, і втікають пішки. Я з них зарубав кількох. Козаки ловлять декілька коней і привязують у корчах, бо я заборонив їм їх тепер забирати.
Чую стрілянину в різних місцях. Деякі з моїх козаків поза колом, яким нас оточено, та стрілами і атаками тривожать червоних. Пізніше виявилось, що то був сот. Погиба з 30-ма козаками. Він зорієнтувався, що з нами може бути погано, тому сміло наїздив на червоних зі заду, шарпав їх, як міг, використовуючи добрий підхід лісом. Погиба зі своїми козаками опинився за вогнем бою навколо мене. Червоні вспіли нас обійти зі всіх боків, і тепер намагаються знищити. Червоних повно, вони поміщалися не тільки в рямках своїх сотень, але і в рямках чужих полків і бригад Це нам облегшуе самооборону.
Хоча нас мало, боронимось відважно, а маючи на собі совітські уніформи, навіть нежданно нападаємо. Знову милимо їх і зблизька стріляємо до червоноармійців та кладемо їх цільними стрілами. Ще два рази атакуємо необережні групи червоних, що їздять по лісі: червоні думають, що то непорозуміння та кричать, що вони „свої!"
Проти сили нічого не вдієш! Червоноармійці таки натискають, і їх багато. Мені не подобається, що вони мають спішені сотні. Зустріч наша з ними, коли ми на конях, не дуже то приємна. Вже таких кілька піших груп ми зустріли. Підкравшись пішим шиком, розігнали Гранатами. Врешті вони витискають уже нас із лісу на величезні поруби в напрямі Дяковців. Тут був колись старий ліс, але підчас революції селяни його вирізали. Тому, що матеріял не був купований, то при різанню навіть нікому не хотілось згинати з пилкою. Не забирали й гілляк. Тому то на зрубі сторчали стовбурі пнів у ріст чоловіка та цілі купи повідрізуваних та порозкиданих гілляк.
Перед нами останній малий лісок. Це вже мабуть приватна власність якогось селянина, бо грабник окопаний ровом. За тим лісом починається чисте поле. Коли червові на тім полі нас побачать, рушать у погоню. Тому хочу за всяку ціну боронити цей лісок, тим більше, що зближається вечір.
Спішуємось, ставимо два люїси на рівець, де залягають всі козаки, бо коні їх поприв’язувані. Раптом з корчів вискакує кільканадцять кінних з Ковбасюком. За ними пре аж кілька сотень большевицької кінноти. Кличу, щоб їхали скоріше, бо їх доганяють червоні. Ковбасюк і Онисько Грабарчук вїздять у лісок. Проти нас виїхало також яких 200 шабель червоних та посуваються звільна порубами. Але нас тепер уже більше на 30 козаків і 3 ручні кулемети. З такою силою, коли добре і сміло вдарити в одне місце, то можна пробитись назад у
