Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко
З 01.10.1918 р. — помічник завідувача учбового поля Київської гарматної школи. З 01.02.1919 р. — штаб-старшина для доручень технічної управи Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР.
27.051919 р. під Тернополем потрапив до польського полону. 13.02.1920 р. прибув у розпорядження кам'янець-подільського військового начальника. З 03.03.1920 р. — начальник постачання 4-го гарматного полку Армії УНР З 01.04.1920 р. — начальник з'єднаної артилерійської майстерні Армії УНР. З 09.05.1920 р. — представник Армії УНР у справах постачання артилерійського майна при штабі 6-ї польської армії. З 14.06.1920 р. — референт управління постачання Військового міністерства УНР. З 04.08.1921 р. був приділений до представника командування УНР при штабі 6-ї польської армії. У 1921 р. — начальник управління заводів і майстерень Артилерійської управи Військового міністерства УНР.
З 1923 р. жив на еміграції у Скальмержице (Польща). Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 155. — С 215.
СТАСЕНКО Іван Михайлович
(26.09.1891-25/26.06.1963) — підполковник Армії УНР.
Походив з козаків. Народився у м. Миргород. Закінчив Роменське реальне училище, Тверське кавалерійське училище (1910), служив у 7-му драгунському Кінбурнському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений всіма орденами до Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (19.05.1915, за бій 4.11.1914), Георгіївською зброєю, солдатським хрестом Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Був двічі поранений. Останнє звання у російській армії — ротмістр.
Восени 1917 р. — представник Центральної Ради при 7-й кавалерійській дивізії у справах українізації. У листопаді 1917 р. з українців 7-ї кавалерійської дивізії сформував 1-й Український Запорізький полк військ Центральної Ради. З вересня 1918 р. командир кінного загону Курської бригади Корпусу кордонної охорони Української Держави. З травня 1919 р. — командир 1-го запасного кінного полку, який 20.11.1919 р. було влито до 2-го кінного Переяславського полку Дієвої армії УНР. Був командиром 2-го дивізіону полку. 11.12.1919 р. разом з більшою частиною полку приєднався до Української Галицької армії, що тоді перебувала у союзі з білими. З 13.04.1921 р. — т. в. о. комбрига 1-ї Окремої кінної дивізії Армії УНР.
З 1923 р. жив на еміграції у Каліші. З 1950 р. — у США. Був активним діячем української православної громади. Помер у м. Бу фало (США).
Стасенко Іван, фото 1915 року (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С 141; Ф. 5235. — Оп. 1. — Спр. 1598. — С. 1; «Русский Инвалид». — Петроград. — 1915. — № 116; «Заря». — Петроград. — 1915. — N10; «Искры». — Петроград. — 1915. — № 11; Маруїценко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Каліш. — 1936. — Ч. 6. — С. 196–198
СТАСІНЕВИЧ Дмитро Степанович
(21.09.1863-?) — полковник Армії УНР.
Народився у с Шамраївка Васильківського повіту Київської губернії. Закінчив Білоцерківське реальне училище, 1-ше військове Павлівське училище (1885), Миколаївську інженерну академію (1895).
З 06.12.1905 р. — підполковник. З 06.12.1912 р. — полковник До 14.08.1916 р. — головний інженер будівництва Харківського холодильного складу З 14.08.1916 р. — командир 29-го військоводорожнього будівельного загону. З 01.05.1917 р. — окремий керівник будівельних позиційних робіт 4-ї ар мії. Демобілізований 08.04.1918 р.
З 20.05.1918 р. помічник інспектора інженерних військ Армії Української Держави. З 01.08.1918 р. — начальник інженерного постачання 4-го Київського корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 08.04.1919 р. — штаб-старшина для доручень головного інженерного управління Військового міністерства УНР. З 15.09.1919 р. — член комісії у справах українських військовополонених у Польщі. З 06.05.1920 р. був приділений до Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. З 01.07.1920 р. — т. в. о. начальника будівельного відділу Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 166. — С 7–9; Спр. 37. — С 226–229; Список генералам, штаб и обер-офицерам инженерных войск на 1913. — СПб. — 1913. — С. 14.
СТЕПАНЕНКО Дмитро Васильович
(19.10.1860-?) — полковник Армії УНР.
Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1883), служив у 32-му резервному піхотному батальйоні. Станом на 01.01.1910 р. — підполковник 22-го піхотного Ніжегородського полку (м. Остроленка, Польща). Останнє звання у російській армії — полковник.
З 20.04.1921 р. — інтендант 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С 3; Список подполковникам на 1913. — СПб. — 1913. — С. 635.
СТАХІВСЬКИЙ Леонід
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — прапорщик.
У 1918 р. — хорунжий 1-го Сірожупанного полку 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії Української Держави. З 12.03.1919 р. — т. в. о. командира 1-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. У 1920–1921 рр. — старшина штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С 103.
СТЕФАНИШИН Володимир Іванович
(14.01.1898-5.11.1921) — сотник Армії УНР.
Народився у Станіславові на Галичині. З серпня 1914 р. служив у Легіоні Українських січових стрільців. У 1916 р. потрапив до російського полону. Останнє звання в австро-угорській армії — підхорунжий.
Сшефанишин Володимир, фото 1918 року (Українські січові стрільці. — Львів. — 1991)
З січня 1918 р. служив у Галицько-Буковинському курені Січових стрільців військ Центральної Ради. З травня
