Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Одним із тогочасних самообманів стало те, що шістдесяті буцімто були добою загостреної політичної свідомості. «Усі» (або принаймні всі, кому ще не було двадцяти п’яти років, хто відвідував навчальний заклад і поділяв радикальні ідеї) вийшли на вулиці, виступаючи за певну ідею. Знецінення мотивів, як і збайдужіння подальших десятиліть, з ретроспективи створюють враження, що десятиліття бурхливої політичної активності зазнало поразки. Але в певному важливому розумінні шістдесяті справді були надзвичайно значущим десятиліттям із протилежної причини: то був момент, коли європейці з обох частин континенту почали остаточно відвертатися від ідеологічної політики.
Тож слогани і плани покоління шістдесятих не лише не змогли відродити революційної традиції, мови та символіки, до чого вони так енергійно докладали зусиль, а й у ретроспективі здаються їхньою лебединою піснею — усім, на що вони були здатні. У Східній Європі «ревізіоністська» інтерлюдія та її трагічна розв’язка поклали край останнім ілюзіям практичного марксизму. На Заході марксистські й навколомарксистські теорії розвивалися без будь-якого зв’язку з місцевою реальністю, таким чином самоусунувшись від будь-якої серйозної дискусії в майбутньому. У 1945 році радикальна правиця дискредитувала себе як легітимний інструмент політичного вираження. До 1970 року радикальне ліве крило зрівняло рахунок. Стовісімдесятирічний цикл ідеологічної політики в Європі добігав кінця.
Частина третя
Рецесія: 1971–1989
Розділ 14
Применшені очікування
Долар — це наша валюта, але ваша проблема.
Джон Конналі, міністр фінансів США, 1971 рік
Убивати може бути правильно чи неправильно, але часом це необхідно.
Джеррі Адамс
Смерть робітника важить, як гора, тоді як смерть буржуя легка, наче пір’ячко.
Мао Дзедун
Це свинцева доба —
Минула, хоч і жива.
Емілі Дікінсон
Можливо, панк придумали для культурологів — і частково це справді так.
Роберт Гевісон
Ще до того, як піднесення 1960-х пішло на спад, унікальні умови, за яких воно стало можливим, зникли назавжди. Через три роки після завершення десятиліття найбільшого процвітання в літописній історії Європи післявоєнний економічний бум завершився. На зміну «тридцяти славетним рокам» Західної Європи прийшла доба фінансової інфляції, уповільнених темпів розвитку, зростання безробіття та соціального невдоволення. Більшість радикалів шістдесятих, як і їхні послідовники, забули про «Революцію» й натомість перейнялися пошуком роботи. Дехто пішов шляхом насильницького протистояння: шкода, якої вони завдали, а також реакція, яку їхні дії викликали у влади, призвели до схвильованих розмов щодо «некерованого» стану західних суспільств. Таке занепокоєння виявилося перебільшеним: у стресових умовах західноєвропейські інститути виявилися більш стійкими, ніж боялося чимало спостерігачів. Але про повернення до оптимізму — чи то ілюзій — перших повоєнних десятиліть не могло бути й мови.
Наслідки економічного уповільнення почали тільки-но даватися взнаки, коли західноєвропейська економіка зіштовхнулася з двома зовнішніми потрясіннями, які змусили її зупинитися. 15 серпня 1971 року президент США Річард Ніксон в односторонньому порядку оголосив, що його країна відмовляється від системи фіксованого валютного курсу. Долар США, якір міжнародної валютної системи з часу запровадження Бреттон-Вудської системи, відтепер переходив на нефіксований курс стосовно інших валют. Підставою для такого рішення став величезний воєнний тягар В’єтнамської війни та зростання дефіциту федерального бюджету США. Долар був прив’язаний до золотого стандарту, і у Вашингтоні дедалі більше побоювалися, що іноземні власники американської валюти (зокрема європейські центральні банки) намагатимуться обміняти долари на золото, спустошуючи американські резерви[336].
Рішення пустити долар у вільне плавання з економічного погляду було небезпідставним. Вирішивши вплутатись у дорогу війну на виснаження на іншому кінці світу — і платити за неї з позик, — США не могли сподіватися безкінечно втримувати фіксовану й дедалі більш переоцінену вартість долара. Але такий крок з боку США все одно був як грім серед ясного неба. Якщо долар не матиме фіксованого курсу, то і європейські валюти теж, а в цьому разі починали хитатися всі ретельно вибудувані опори післявоєнної фінансової та торговельної системи. Епоха фіксованих валютних курсів, яка усталилася перед кінцем Другої світової війни напередодні створення контрольованої мережі національних економік, завершилася. Але що мало прийти натомість?
Після кількох місяців сум’яття, двох девальвацій долара поспіль та запуску британського фунта в «плавання» в 1972 році (що із запізненням призвело до безславного кінця давньої і проблематичної функції стерлінга як міжнародної «резервної» валюти) старанно виплеканим Бреттон-Вудським фінансовим домовленостям було покладено край на конференції в Парижі в березні 1973 року. Натомість домовилися про запровадження нового плаваючого курсу валют. Цілком передбачувано, ціною такої лібералізації стала інфляція. Після такого кроку Америки в серпні 1971 року (та подальшого падіння долара в ціні) уряди країн Європи, намагаючись запобігти очікуваному економічному спаду, здійснили низку цілеспрямовано рефляційних заходів — дозволили пом’якшення умов кредитування, зростання цін на внутрішньому ринку й обвал національних валют.
За звичайних обставин така контрольована «кейнсіанська» інфляція могла б призвести до позитивного результату: лише в Західній Німеччині до самої ідеї про цінову інфляцію існувала глибоко вкорінена історична відраза. Але непевність, зумовлена відходом Америки від системи, яку визначав долар, спричинила поширення валютних спекуляцій, якому міжнародні домовленості щодо плаваючого курсу не могли зарадити. Це, зі свого боку, підривало зусилля окремих урядів щодо маніпуляцій відсотковими ставками та намагання втримати цінність національної валюти. Валюти обвалювалися. А відповідно зростала вартість імпорту: між 1971 та 1973 роками світові ціни на різні товари (окрім палива) зросли на 70%, на продукти харчування — на 100%. І саме в цій і так нестабільній ситуації по міжнародній економіці вдарила перша нафтова криза 1970-х років.
6 жовтня 1973 року, на Йом-Кіпур (Судний день) у єврейському календарі, Єгипет і Сирія напали на Ізраїль. Упродовж двадцяти чотирьох годин найбільші арабські країни — експортери нафти оголосили про свій намір знизити
