Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Добровільно чи ні, багато з них справді повернулися «додому». У 1975 році 290 тисяч працівників-іммігрантів і їхніх сімей виїхали із Західної Німеччини до Туреччини, Югославії, Греції та Італії. Того самого року 200 тисяч іспанців повернулися до Іспанії в пошуках роботи; італійських репатріантів уперше за пам’яті сучасників було більше, ніж емігрантів, — так само як упродовж короткого часу в Греції та Португалії. До середини 1970-х років майже третина мільйона емігрантів з Югославії мусила повернутися на Балкани, де їхні перспективи знайти роботу були не кращі, ніж у Німеччині чи Франції. Північноєвропейська криза ринку праці поширювалася і на Середземномор’я. Тим часом Франція встановила суворі обмеження на імміграцію з Алжиру та її колишніх африканських колоній, а Сполучене Королівство визначило ще менші квоти для охочих іммігрувати з Індійського субконтиненту.
Поєднання структурного безробіття, зростання цін на нафту, інфляція та зменшення експорту призвело до дефіциту бюджету й боргових криз у всій Західній Європі. Це не оминуло навіть Західну Німеччину, столицю європейського виробництва та головного експортера. Платіжний баланс країни, який у 1973 році мав надлишок у 9481 мільйон доларів, упродовж року впав до дефіциту в 692 мільйони. На той час британські державні рахунки вже були хронічно в боргах — настільки, що в грудні 1976-го виник серйозний ризик дефолту державного боргу, а на порятунок країни закликали Міжнародний валютний фонд. Але й іншим державам велося не набагато краще. Платіжний баланс Франції в 1974 році скотився в борги і не вилазив з них упродовж подальших десяти років. Італія, так само як і Британія, у квітні 1977 року була змушена звернутися до МВФ по допомогу. Як і у випадку Британії, її очільники тоді могли звинувачувати «міжнародну спільноту» за непопулярні кроки у внутрішній політиці, які були запроваджені згодом.
Із погляду кейнсіанства бюджетний і платіжний дефіцит — власне, як і сама інфляція — не обов’язково були негативним явищем. У 1930-х вони були переконливими підставами для збільшення витрат як способу виходу з рецесії. Однак у 1970-х усі західноєвропейські країни вже витрачали надзвичайно багато на добробут, соціальні й комунальні послуги та розвиток інфраструктури. Джеймс Каллаґан, британський прем’єр-міністр від Лейбористської партії, похмуро пояснював своїм колегам: «Раніше ми думали, що можна покласти край рецесії, просто збільшивши витрати… З усією відвертістю мушу сказати вам, що такого способу більше не існує». Вони також не могли розраховувати на те, що їх врятує лібералізація торгівлі, як це було після Другої світової війни: після нещодавнього раунду переговорів під керівництвом Кеннеді в середині 1960-х років промислові тарифи і так уже були знижені до історичного мінімуму. Навпаки, тепер виникав ризик зростання тиску зсередини країни задля повернення захисту національних виробників.
Простір для маневру, який мали політики в 1970-х роках, обмежувала ще одна обставина. Економічна криза, хай яким випадковим і кон’юнктурним було те, що її викликало, збіглася в часі з більш далекосяжними трансформаціями, яким уряди були неспроможні запобігти. За одне покоління в Західній Європі відбулася третя «індустріальна революція»; важка промисловість, яка лише кілька років тому була частиною щоденного життя, доживала кінця своїх днів. Якщо металурги, шахтарі, автомеханіки й робітники заводів утрачали роботу, то не лише через циклічне уповільнення місцевої економіки чи навіть побічний ефект нафтової кризи. Поважна промислова економіка Західної Європи зникала на очах.
Те, що це відбувалося, не викликало сумніву, хоча західноєвропейські керманичі кілька років щосили намагалися не зважати на наслідки. Кількість шахтарів стабільно зменшувалася з того часу, як видобуток вугілля в Західній Європі сягнув найвищої позначки в 1950-х роках: великий вугільний басейн у Самбра-і-Маасі в Південній Бельгії, де в 1955 році видобували 20,5 мільйона тонн вугілля, у 1968 році давав тільки 6 мільйонів тонн, а ще через десять років — узагалі незначні обсяги. У 1955‒1985 роках у Бельгії зникло 100 тисяч шахтарських робочих місць; аналогічно постраждали й різні допоміжні професії. Британська гірнича справа пережила ще більші втрати, хоча й протягом довшого часу. У 1946 році у Великій Британії було 958 вугільних шахт; через сорок п’ять років їх залишилося лише 50. Кількість гірняків скоротилася від 718 до 43 тисяч: більшість цих робочих місць зникли за десять років — з 1975 по 1985 рік.
Виробництво сталі, ще одну з основних галузей промисловості в Європі, спіткала аналогічна доля. Справа була не в тому, що попит на сталь так різко зменшився; на відміну від вугілля, її не можна було так легко замінити. Та оскільки дедалі більше неєвропейських країн ставали промисловими, конкуренція збільшувалася, ціни падали, а ринок дорогої у виробництві європейської сталі занепав. Із 1974 по 1986 рік британські сталевари втратили 166 тисяч робочих місць (хоча в пізніші роки головний виробник країни British Steel Corporation уперше за понад десятиліття вийшов у плюс). Кораблебудування пішло на спад з подібних причин; виробництво автомобілів і текстильна промисловість також. Courtaulds, провідне британське текстильне та хімічне об’єднання, у 1977–1983 роках удвічі скоротило штат працівників.
Під час рецесії сімдесятих робочі місця стрімко скорочувалися практично в усіх традиційних галузях. До 1973 року вже й так відбувалися зміни у вугільній, залізній, сталевій промисловості та в інженерії; після того вони поширилися на хімічну, текстильну, целюлозну промисловості та споживчі товари. Постраждали цілі регіони: у період між 1973 і 1981 роками Західний Мідленд у Британії, осередок невеликих інженерних підприємств й автомобільних заводів, утратив чверть своєї робочої сили. Промислова зона Лотарингії на північному сході Франції позбулася 28% робочих місць. Кількість робочих місць у промисловості в Люнебурзі, що в Західній Німеччині, у ті самі роки
