Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Радянський очільник був не просто не переконаний, він дедалі більше сумнівався в перспективах Дубчека. Країни Варшавського договору оголосили плани щодо військових навчань біля чеського кордону. На з’їзді країн Варшавського договору в Братиславі 3 серпня (у якому румунський лідер Чаушеску відмовився брати участь) Брежнєв висунув на обговорення Доктрину, яку відтоді пов’язували з його ім’ям: «Кожна Компартія вільна застосовувати у своїй країні принципи марксизму-ленінізму й соціалізму, але вона не вільна відходити від цих принципів, якщо хоче залишатися Комуністичною партією… Послаблення будь-якого з цих зв’язків у світовій системі соціалізму безпосередньо впливає на всі соціалістичні країни, тож вони не можуть за цим байдуже спостерігати».
Ця декларація, яка була дещо завуальованим твердженням про право Кремля діяти превентивно, щоб відвернути загрозу для соціалізму в будь-якій соціалістичній країні, могла б змусити Дубчека засумніватися. Але він мало чим міг зарадити, тому продовжував наполягати, що його внутрішні реформи не стоять на заваді в соціалістичної системи. 13 серпня, під час телефонної розмови зі скептично налаштованим Брежнєвим, Дубчек докладно роз’яснював, що він намагався втихомирити критику Радянського Союзу в народі, але «цю проблему неможливо розв’язати, просто віддавши розпорядження». Якби він знав, що п’ятеро його однопартійців з чехословацького Президіуму 3 серпня таємно передали росіянам листа, у якому йшлося про неминучу загрозу комуністичному ладу та було вміщено вимогу про військове втручання в Чехословаччину, то, можливо, був би іншої думки[327].
Рішення СРСР щодо вторгнення в Чехословаччину було остаточно ухвалене лише 18 серпня. Здавалося, що Брежнєв зволікав, інтуїтивно відчуваючи, що навіть за легкої перемоги його пізніші наслідки можуть створити певні проблеми, але воно вже стало безальтернативним. Радянські лідери очікували, що на ХІV конгресі Компартії Чехословаччини відбудеться остаточний переворот на користь реформаторського крила партії, і тепер уже справді боялися заразного прикладу, який Чехія показувала країнам-сусідам. Як висловився Гречко, коли інформував радянських військових керівників про рішення щодо введення військ, «вторгнення відбудеться, навіть якщо це призведе до третьої світової війни». Але радянські лідери дуже добре знали, що такої небезпеки не існувало, і не лише тому, що Вашингтон по горло загрузнув у В’єтнамі. Лише п’ять тижнів тому Вашингтон і Москва підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї; США не стали б ставити під загрозу такі досягнення заради кількох мільйонів уведених в оману чехів. Тож 21 серпня 1968 року 500 тисяч військовослужбовців Варшавського договору з Польщі, Угорщини, Болгарії, НДР та Радянського Союзу ввійшли до Чехословаччини[328].
Вторгнення зіткнулося зі слабким опором і багатьма вуличними протестами, особливо в Празі; але через терміновий наказ чеського уряду ніякого іншого протистояння загалом не було. Ворожий прийом став для радянського керівництва, яке очікувало знайти широку підтримку, певним сюрпризом. Одразу ж заарештувавши Дубчека й інших провідних комуністів, доправивши їх літаком до Москви і змусивши підписатися під відмовою від частин їхньої програми й дати згоду на радянську окупацію країни, Кремль тепер мусив визнати, що реформаторів підтримує чеський і словацький народ, та дозволити їм формально залишитися при владі, принаймні на певний час. Чинити інакше було б помилкою.
Однак придушення празьких реформ, що дістало назву «нормалізації», почалося майже одразу. Запланований партійний Конгрес скасували, знову ввели цензуру, а всім розмовам про втілення Програми дій було покладено край. Радянське керівництво активно схилялося до запровадження в Празі військової диктатури. Цей варіант підтримували не лише Андропов і Шелест, а й, показово, Вальтер Ульбріхт у НДР, Тодор Живков у Болгарії та Гомулка в Польщі. Проте Брежнєв вирішив залишити Дубчека при владі ще на кілька місяців, федералізувати країну (щоб розділити словаків, чию головну вимогу було виконано, та більш радикальних чехів), а також подивитись, як розвиватимуться події — водночас про всяк випадок залишивши війська Варшавського договору на території Чехословаччини.
Час від часу відбувалися студентські демонстрації на захист реформи, а в промислових містах Богемії та Моравії ненадовго з’явилася мережа робітничих рад за угорським зразком 1956 року (на піку розвитку, у січні 1969 року, ці ради заявляли, що представляють одну шосту робочої сили країни, хоча в Словаччині вони все ще були дуже слабкі). А ще було самогубство Яна Палаха, 20-річного студента Карлового університету, який вчинив акт самоспалення на сходах Національного музею на Вацлавській площі в Празі на знак протесту проти радянської окупації та її наслідків. Після цього Палах прожив ще три дні, померши від опіків 19 січня 1969 року. Його похорон 25 січня став приводом для національної жалоби — за Палахом і за втраченою демократією Чехословаччини.
Наступного разу, коли прибічники демократії вийшли на вулиці (після того як Чехословаччина перемогла СРСР у хокейному матчі[329]), Кремль скористався нагодою, щоб усунути Дубчека та призначити на його місце (17 квітня 1969 року) одного з його колишніх сподвижників Ґустава Гусака. Як словак і колишня жертва репресій (у сталінські роки він сидів за «націоналізм») Гусак був ідеальною кандидатурою для того, щоб очистити країну від реформаторської єресі і не викликати при цьому звинувачень у поверненні до сталінізму. Подальші репресії були не такі очевидні, як колись, але дуже ефективні. Від публічних процесів утрималися, але Комуністичну партію Чехословаччини впродовж двох років очистили від усіх «ненадійних» елементів (90% виключених із неї були чехами). Із тими чоловіками і жінками, які активно брали участь або були ключовими фігурами Празької весни, провели «розмову» та попросили підписати зізнання, у яких вони відрікалися від своїх дій і засуджували реформи Дубчека. Більшість погодилися. Ті, хто відмовлялися, втрачали роботу і ставали суспільними вигнанцями разом зі своїми сім’ями та дітьми. Найбільшу категорію постраждалих, незалежно від того, чи були вони в партії, становили ті, хто в останні роки був на видноті: журналісти, телеведучі, публіцисти, романісти, драматурги, кінорежисери чи студентські лідери[330].
Виявлення та усунення цих інтелектуалів здійснювали бюрократи нижчої ланки, поліцейські та партійні чиновники — найчастіше ті, хто працювали разом
