Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Якщо європейська держава не могла більше робити неможливе, водночас забезпечуючи повне працевлаштування, високі реальні зарплати й економічне зростання, то неухильно мусила наразитися на гнів тих груп, які почувалися зрадженими. Як ми зазначали, інстинктивною реакцією політиків у всіх країнах було вгамування занепокоєнь «синіх комірців» — пролетаріату чоловічої статі — почасти тому, що по них це вдаряло найдужче, але найбільше тому, що у минулому саме цей суспільний прошарок найвірогідніше був готовий вдатися до результативних протестів. Але, як виявилося, реальній опір надійшов не звідти. Він походив з обтяженого важкими податками середнього класу, який становили «білі комірці», працівники на державній службі й у приватному секторі, дрібні підприємці й самозайняті, проблеми яких найшвидше ставали поштовхом до політичної опозиції.
Зрештою, найбільше переваг від сучасної держави добробуту отримували саме середні класи. Коли післявоєнна система в 1970-х роках почала занепадати, саме ці середні класи почувалися не так у небезпеці, як ошуканими — через інфляцію, субсидії, які з податків виплачувалися виробництвам, що занепадали, та зменшення або скасування державних послуг через брак бюджету або валюти. Як і раніше, спричинений інфляцією перерозподіл ресурсів, який був ще тяжчим через хронічне високе оподаткування сучасної держави послуг, найгірше позначався на громадянах, що належали до середнього класу.
До того ж саме середні класи були найбільше занепокоєні проблемою «некерованості». Поширений у 1970-х роках страх, що європейські демократії втратили контроль над власною долею, сягав кількох джерел. По-перше, за іконоборчими повстаннями 1960-х ще досі тягнувся тривожний шлейф; те, що в тогочасній атмосфері певності тоді здавалося оригінальним і навіть захопливим, тепер дедалі більше скидалося на провісники невизначеності й анархії. Окрім того, були й інші, сучасніші підстави для хвилювання, спричинені безробіттям, інфляцією та позірною неспроможністю урядів цьому зарадити.
Справді, те, що в керманичів Європи справи вийшли з-під контролю, саме по собі викликало народний гнів, тим більше, що політикам, як ми пам’ятаємо, почасти подобалося підкреслювати власну безсилість. Деніс Гілі, канцлер Скарбниці в безпорадному лейбористському уряді сімдесятих, оплакував мільярди розкиданих по континенту євродоларів — результат роботи «безіменних людей, яким вдалося накопичити захмарну кількість вільних грошей на євроринках, щоб заховатися від урядового контролю»[342]. За іронією, партія, до якої належав сам Гілі, прийшла до влади в 1974 році через очевидну нездатність консерваторів угамувати громадське невдоволення — але й сама за декілька років наразилася на аналогічні й навіть гірші звинувачення.
У Британії деякий час навіть говорили про непристосованість демократичних інститутів до сучасних криз, а преса розмірковувала про переваги урядів, які б складалися з безпристрасних чужинців або «технократичних» коаліцій «неполітичних» експертів. Як і де Ґолль (у травні 1968 року), деякі високопоставлені британські політики в ті роки вважали доцільним провести зустрічі з військовими та правоохоронцями, щоб заручитися їхньою підтримкою на випадок громадських заворушень. Навіть у Скандинавії та Нідерландах, де легітимність представницьких інститутів, по суті, ніколи не ставили під сумнівів, хаос, у якому перебувала світова фінансова система, очевидний колапс післявоєнної економіки та неприхильність традиційного електорату похитнули легковажну самовпевненість післявоєнного покоління.
Поза цими туманними муками сумнівів і розчарування таїлася дуже реальна і, як тоді здавалося, нагальна загроза. Відколи закінчилася Друга світова війна, Західної Європи загалом не торкалися громадянські конфлікти, а тим паче відкрите насильство. По всій Східній Європі, у європейських колоніях, в Азії, Африці та Південній Америці залучення збройних сил призводило до людських жертв. Незважаючи на «холодну війну», у повоєнні десятиліття тривала запекла й жорстока боротьба, у якій від Кореї до Конго загинули мільйони солдатів і цивільних осіб. Навіть у Сполучених Штатах сталися три політичні вбивства[343] і не один кривавий заколот. Але Західна Європа була острівцем громадянського миру.
Коли європейські поліцейські таки здійснювали побиття чи стріляли в мирних жителів, зазвичай ті були іноземцями, часто темношкірими[344]. За винятком нерегулярних силових протистоянь з демонстрантами-комуністами, уряди Західної Європи рідко залучали правоохоронців, щоб здолати насильницький опір, а коли таке й траплялося, саме вони і вчиняли насильницькі дії. На відміну від міжвоєнних десятиліть, вулиці європейських міст були напрочуд безпечні; саме це часто підкреслювали ті, хто порівнював добре регульоване європейське суспільство з лютим байдужим індивідуалізмом урбаністичної Америки. Щодо студентських «повстань» шістдесятих, то вони щонайменше підтверджували цей діагноз: європейська молодь може гратися в революцію, але здебільшого це показуха. «Вуличні бійці» насправді мало ризикували своїм здоров’ям.
У 1970-х ситуація раптом погіршилася. Як і Східна Європа, яка після празького вторгнення задихалася в братніх обіймах партійних старійшин, Західна Європа, здавалося, втрачала контроль над громадським порядком. Виклик надходив не від традиційної лівиці. Безперечно, Москва була дуже задоволена тогочасною міжнародною розстановкою сил: Вотерґейтський скандал[345] та падіння Сайгона[346] рішуче підірвали позиції США, тоді як СРСР — найбільший у світі експортер нафти — значно виграв від близькосхідної кризи. Але вихід англомовного видання «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина та подальше вислання автора з Радянського Союзу в лютому 1974 року, а також за кілька років — масові вбивства в Камбоджі та доля в’єтнамських «людей у човнах»[347] стали запорукою того, що відновлення ілюзій стосовно комунізму було неможливим.
Аналогічно, за винятком кількох маргінальних випадків, неможливо було говорити про якесь серйозне відновлення ультраправого руху. Італійський неофашистський Movimento Sociale Italiano (MSI, Італійський соціалістичний рух) ніколи не отримував на загальнонаціональних виборах більше 6,8% голосів і в будь-якому разі намагався позиціонувати себе як легітимна політична партія. Західнонімецькі націоналісти менше переймалися нюансами самопрезентації, але, як і подібні націоналістичні маргінальні партії в Бельгії, Франції чи Британії, мали мізерну електоральну підтримку. Іншими словами, комунізм і фашизм у своєму класичному вигляді не мали майбутнього в Західній Європі. Справжня загроза цивільному миру прийшла з геть іншого боку.
Упродовж 1970-х років насильство загрожувало західноєвропейським суспільствам у двох проявах. Один із них був патологічним у тому сенсі, що народився з давньої хвороби, яка, однак, набула дуже сучасної форми. У баскському регіоні на півночі Іспанії, серед католицької меншості Північної Ірландії, на Корсиці та в інших краях давні кривди спалахнули жорстким бунтом. Складно було сказати, що для європейців це було чимсь незнайомим: фламандські націоналісти в бельгійській Фландрії та
