Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Звичайно, завжди існувала прихована загроза насильства, а те, що до нього рідко вдавалися, лише посилювало відчуття колективного приниження. Знову, як у 1938 і 1948 роках, Чехословаччина ставала співучасницею власної поразки. До 1972 року — коли поети та драматурги були змушені чистити котли і мити вікна, викладачі університетів клали цеглу, а їхні бунтівні студенти опинилися на вулиці, поліцейські теки тріщали по швах від корисних «зізнань», а комуністи-реформатори були залякані або втекли з країни — «лад», як зазначала у своєму блискучому болісному есеї одна із жертв нормалізації, було «відновлено»[331].
Комуністичним блоком прокотилися брижі протесту. 25 серпня 1968 року на Червоній площі серед демонстрантів, які вийшли на протест проти окупації Чехословаччини, були Павло Литвинов (онук сталінського міністра закордонних справ) та Лариса Данієль (дружина ув’язненого радянського письменника). Підрозділам східноєвропейських армій, які брали участь у чехословацькому вторгненні, сказали, що вони захищають країну від західнонімецьких та американських окупантів. Деякі з них довелося пізніше таємно відкликати, а їхня благонадійність — зокрема угорських частин, дислокованих у Словаччині — викликала серйозні сумніви. У Польщі, як ми пам’ятаємо, празькі репресії не лише спричинили студентські протести, а й створили для влади привід, щоб їх придушити. У квітні 1969 року в латвійській столиці Ризі єврейський студент Ілля Ріпс підпалив себе, щоб привернути увагу до долі Дубчека в руках совєтів[332]. Настрій самих чехів і словаків, до того часу найбільш проросійських націй Радянського блоку, відтоді назавжди став утіленням похмурої мовчазної покори.
Але всьому цьому було легко дати раду. Кремль довів те, що хотів: що братні соціалістичні держави суверенні лише частково і що будь-яке відхилення від партійної владної монополії може призвести до воєнного вторгнення. Непопулярність у своїй країні чи за кордоном була невисокою ціною, яку треба було заплатити за подальшу стабільність. Після 1968 року безпека радянської зони була міцно посилена усвідомленням того, що в разі потреби Москва застосовуватиме силу. Але ніколи після цього — і саме це було справжнім уроком 1968 року, спершу для чехів, але зрештою і для всіх інших, — ніколи після цього ніхто не припустив би, що в основі комунізму лежить народна згода, легітимність оновленої партії чи навіть уроки Історії.
У Празі винищення реформаторського руху залишило особливо гіркий присмак. Чимало з найзапекліших «нормалізаторів» лише за кілька місяців до того були серед найпристрасніших прихильників Дубчека. «Тільки після Празької весни 1968 року, — писав Зденек Млинарж, один із провідних реформаторів Комуністичної партії, — стало очевидно, хто є хто». Очевидна легкість, з якою спочатку Дубчек, потім партія, а зрештою все суспільство, здавалося, прогнулися перед радянськими володарями та їхніми місцевими посіпаками, була не просто принизливою (у Чехословаччині проводилися неприємні паралелі з Угорщиною двадцятирічної давнини). Вона кидала тінь сумнівів на ідеали та надії самої реформаторської доби.
Міркуючи через багато років над спогадами про 21 серпня 1968 року, коли війська Червоної армії увірвалися на збори чеської партійної верхівки й за кожним членом Політбюро випростувався солдат, Млинарж пригадував, що «у таку мить те, що ти думаєш про соціалізм, стає найменшим, що тебе хвилює. Але водночас ти усвідомлюєш, що він якимсь чином прямо пов’язаний з автоматичною зброєю, яка направлена тобі в спину». Саме цей зв’язок став остаточним поворотом в історії комунізму навіть більшою мірою, ніж угорська трагедія 1956 року.
Ілюзія того, що комунізм можна реформувати, що сталінізм був помилковим відхиленням, хибою, яку можна було виправити, що засадничі ідеали демократичного плюралізму якимсь чином можна було поєднати зі структурами марксистського колективізму, — ця ілюзія назавжди розбилася вщент під колесами танків 21 серпня 1968 року. Александер Дубчек та його Програма дій були не початком, а кінцем. Ніколи знову радикали чи реформатори не зверталися до керівної партії зі своїми мріями чи проєктами. Комунізм у Східній Європі почвалав далі, тримаючись на хиткому альянсі закордонних кредитів і російських штиків. Гнилий каркас нарешті завалився лише в 1989 році. Але душа комунізму померла на двадцять років раніше — у Празі, у серпні 1968 року.
Шістдесяті закінчилися погано всюди. Завершення довгого післявоєнного циклу зростання та заможності поклало край деклараціям і планам нової лівиці; оптимістичний наголос на постіндустріальному індивідуалізмі й бездушності сучасного життя невдовзі знову змінився увагою до робочих місць і зарплат[333]. На Сході тезою шістдесятих стало те, що працювати в «системі» більше неможливо; на Заході іншого вибору не було. З обох боків залізної завіси ілюзії були відкинуті. Тільки справжні радикали могли й далі рішуче залишатися осторонь політичного консенсусу — у Німеччині, Італії, а також у США та Латинській Америці ця непохитність привела їх у підпілля, насильство і злочинний світ.
У короткій перспективі практичні досягнення шістдесятих здавалися доволі незначними. Вісімнадцятирічні отримали право голосувати: спочатку в Британії, а потім і в інших країнах. Університети спробували, з перемінним успіхом, оновити свої можливості й курси та в дечому піти назустріч вимогам студентів. У наступному десятилітті доступ до розлучень, абортів та контрацепції було полегшено майже всюди, а обмеження щодо сексуальної поведінки — чи то її зображення, чи то втілення — здебільшого зникли. Згідно зі Statuto dei Lavoratori («Статутом робітників») від травня 1970 року, італійські робітники отримали право на захист від несправедливого звільнення. Усі ці зміни разом узяті становлять основу культурних перетворень європейського суспільства; але їх навряд чи можна було назвати «революцією», яку передбачали слогани та дії покоління 1968 року[334].
Насправді ця революція із самого початку була приречена на поразку. Ті самі рухи, які буцімто зневажали й ненавиділи «культуру споживання», від початку були її об’єктами, відображаючи поширену розбіжність між мовою та діями. Ті, хто з Парижа чи Берліна злісно заявляли про свій намір «змінити світ», часто були найбільш віддані провінційним і навіть тілесним пристрастям (що стало провісником соліпсистичної «я-політики» наступного десятиліття) та занурені в споглядання власного впливу. «Шістдесяті» стали об’єктом культу ще до того, як закінчилися.
Але якщо здавалося, що за шістдесятими ніхто не шкодував і вони мали дуже обмежений вплив у майбутньому, то, мабуть,
