Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Події весни й літа 1968 року в Чехословаччині ґрунтувалися на трьох помилкових судженнях того часу. Першою оманою, яка набула популярності в країні після приходу Дубчека до влади й особливо після публікації «Програми дій», було те, що обговорювані свободи та реформи могли бути втілені в межах «соціалістичного» (тобто комуністичного) проєкту. Із перспективи сьогодення було б помилкою припускати, що студенти, письменники й партійні реформатори 1968 року «справді» намагалися замінити комунізм на ліберальний капіталізм або що їхня підтримка «соціалізму з людським обличчям» була лишень декларативною хитрістю чи звичкою. Навпаки, ідея існування «третього шляху», демократичного соціалізму, сумісного з вільними інститутами та повагою до індивідуальних свобод і колективних цілей, заволоділа уявою чеських студентів не менше, ніж угорських економістів.
Відмінність, яку тепер проводили між дискредитованим сталінізмом покоління Новотни й оновленим ідеалізмом епохи Дубчека, знаходила широку підтримку — навіть, або й особливо, серед членів Партії[325]. Як стверджував Їржі Пелікан у передмові до вже третього звіту про чеські політичні процеси (який він готував за наказом Дубчека в 1968 році, але був змушений притримати після його відставки), «Комуністична партія отримала надзвичайну підтримку та популярність, люди з власної ініціативи приставали на бік соціалізму»[326]. Можливо, це і було невелике перебільшення тогочасних громадських настроїв, але недалеке від істини. Це, зі свого боку, підживлювало другу ілюзію.
Якщо люди вірили в те, що Партія спроможна врятувати соціалізм від його історії, то й партійна верхівка почала вірити, що вони зможуть це зробити, не втративши контроль над країною. Новий уряд на чолі з Олдржихом Черником набув повноважень 18 квітня та під враженням від надзвичайного прояву народної підтримки й прихильності (зокрема під час традиційних травневих громадських заходів) послабив практично всі форми державного контролю над публічним висловленням власної думки. 26 червня було офіційно скасовано цензуру преси та засобів масової інформації. Того самого дня оголосили, що Чехословаччина має перетворитися на справді федеральну державу, до складу якої повинні увійти Чеська Соціалістична Республіка та Словацька Соціалістична Республіка (це була єдина з реформ Дубчека, яка залишилася чинною після подальшого придушення; 28 жовтня 1968 року її закріпили законодавчо).
Але, дозволивши повну свободу слова, комуністична верхівка тепер змушена була всіляко дотримуватись логіки своїх дій. Навіщо чекати десять років, щоб провести вільні та відкриті вибори? Навіщо зберігати офіційний контроль над ЗМІ й тримати їх у державній власності тепер, коли цензуру скасовано? 27 червня Literárny Listy й інші чеські видання опублікували маніфест Людвіка Вацуліка «Дві тисячі слів», адресований до «робітників, селян, урядовців, митців, науковців, дослідників і техніків». Він закликав до відновлення політичних партій, утворення громадських комітетів, які б захищали та просували реформи, а також містив інші пропозиції щодо ініціатив, які б привели до змін поза межами партійного контролю. Вацулік попереджав: перемоги в бою ще не здобуто, партійні реакціонери боротимуться за те, щоб зберегти свої привілеї, і навіть подейкували, «що в наш розвиток утрутяться зовнішні сили». Народ мав надати підтримку реформаторам серед самих комуністів, натиснувши на них, щоб вони діяли ще швидше.
Дубчек відкинув маніфест Вацуліка та його твердження, що комуністи мають відмовитися від монополії на владу. Як переконаний комуніст він не збирався схвалювати таку фундаментальну якісну зміну («буржуазний плюралізм») та й у будь-якому разі не бачив у цьому жодної потреби. Для Дубчека партія була єдиним можливим інструментом радикальних змін, якщо йшлося про збереження ключових атрибутів соціалістичної системи. Що більшою була популярність партії, то більше змін вона могла б безпечно впровадити. Але маніфест Вацуліка чітко пояснював, що популярність й авторитет партії дедалі більше залежатимуть від її готовності здійснювати зміни, які зрештою й усунуть її від влади. Лінія розлому між комуністичною державою та відкритим суспільством стала повністю очевидною.
А це, зі свого боку, влітку 1968 року сфокусувало увагу держави на третій омані, найнебезпечнішій з усіх, — переконанні Дубчека, що він може стримати Москву, що йому вдасться запевнити радянських товаришів, що подій у Чехословаччині не варто боятися, а від нового сплеску популярності Компартії Чехословаччини та оновленої віри в омолоджений соціалістичний проєкт, навпаки, самі лише переваги. Якщо Дубчек припустився цієї згубної помилки, то насамперед тому, що чеські реформатори зробили кардинально неправильні висновки з 1956 року. На їхню думку, помилка Імре Надя полягала в тому, що він відійшов від Варшавського договору та проголосив нейтралітет Угорщини. Допоки Чехословаччина залишатиметься членом Варшавського договору та безсумнівним союзником Москви, Леонід Брежнєв та його оточення точно дадуть їм спокій.
Але в 1968 році Радянський Союз був занепокоєний не так через військову безпеку, як через втрату монополії на владу з боку партії. Ще 21 березня на засіданні радянського Політбюро Перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест поскаржився на згубний приклад Чехословаччини: через чутки з Праги серед молодих українців поширювалися ворожі настрої, доповів він. Польські та східнонімецькі лідери під час з’їзду в Дрездені того самого місяця дорікнули радянським колегам тим самим (Гомулку, якому і в себе вдома вистачало проблем, особливо розлютила критика з боку Праги польського розвороту до антисемітизму). Невідомий у Празі очільник КДБ Юрій Андропов уже говорив про можливу потребу «конкретних військових заходів»; а у квітні радянський міністр оборони Андрій Гречко отримав таємний наказ розробити можливий план військової операції в Чехословаччині — перша версія якого дістала назву «Операція “Дунай”».
З кожним кроком у бік лібералізації в Празі занепокоєння в Москві зростало. Дубчек, напевно, був про це поінформований: 4–5 травня він та інші чеські комуністи приїхали до Москви з візитом й отримали від інших очільників Східного блоку список скарг на розвиток подій у Чехословаччині. Але поки Дубчек продовжував наполягати, що в Партії все під контролем і що, попри всю свободу слова в Чехословаччині, не могло бути й мови про те, щоб країна відмовилась від своїх братських зобов’язань, надійність чеської армії викликала сумніви, а нецензурована чеська преса друкувала радянських дисидентів. Російські студенти, які приїжджали до Праги, тепер могли читати й чути людей та погляди, які вдома давно були заборонені. Прага ставала вікном на Захід.
До
