Проти червоних окупантів (частина 2) - Яків Гальчевський-Войнарівський
Ми мали відпдити в район між містечком Баром і Комарівцями, де я хотів побачити хор. Лиховського, який там діяв проти большевиків зі своїми 10–15 козаками. Лиховського я знав та мав на увазі взяти і його на окремого ватажка повстанчого відділу. Він навіть мав більшу повстанчу практику від Лісового. Перед відїздом підходить до мене пор. Лісовий зі своїм помічником і ад'ютантом Надією та просить, щоб я його відразу виділив. Держучи цупкий контакт з Байдою, він дасть собі раду. Погоджуюсь, притримуючись засади, що людей треба пускати на глибоку воду, щоб навчити їх пливати: довге провадження за руку шкідливе, бо вбиває ініціятиву, а постійна боротьба, небезпека, вчать провідника краще всяких вказівок, інструкцій, коли він має голову на карку.
Вечором визначаю двох своїх хорунжих: Грабика і Петришина. та даю Лісовому 45 козаків з 2 ручними кулеметами. Таким робом в половині тразня утворився ще один повстанчий відділ отамана Лісозого. Дано йому: південну Летичівщину, жмеринський район, ушицький повіт, ямпільський повіт і вапнярський район.
Василь Лісовий був фанатиком у боротьбі, людина незвичайно ідейна. На жаль, не був муппровим старшиною, а поручником-урядовцем. Дещо за повільний з рішеннях, але що раз вирішив, доводив до кінця. Для свого доповнення мав молодого хорунжого — живої, енергійної вдачі. Мої козаки призвичаїлись до мене і неохоче пішли під нову команду, але я їм доказував необхідність такого вчинку. По кількох тижнях отаман Лісовий поповниться своїми людьми, і тоді я зможу козаків забрати знову до себе. Для них краще діяти в чужім районі, щоб не бачили їх близько домів свої сексоти. Лісовий поїхав по короткій нараді зі мною у свій район. Врешті їдемо і ми. Залишилось нас до 100 шабель. Фактично, більш і не треба, бо сотня відповідна і до оборони, і до нападу. Сотню легко вигодувати — є вона звинна і добра до заховання. Тому то я не радив Байді та Лісовому побільшувати своїх відділів більше ніж на 100–150 шабель.
Ми є на барських хуторах, де, після сніданку в хатах, стоїмо в лісі. При помочі звязкових вдалося мені розшукати хор. Лиховського з його пішими козаками. Цілий день мав я розмову з ним. Лиховський місцевий, і його почали переслідувати червоні, тоді він з крісом пішов у ліс. Хутко біля нього зібралося душ 10 добре озброєних козаків. Пробували до Лиховського навіть зголошуватись злодії, але він їх не приймав. Лиховський щуплий бльондин, але з характером і волею. Він не нападав на червоних часто, бо мав за малу силу, але більшого відділу не хотів організувати з приводу труднощів у виживленні та законспірованні.
Кажу хор. Лиховському, що відсьогодні він розпічне ширшу діяльність. Буде побільшувати свій відділ до 100 людей, але відповідних, та намагатиметься. посадити їх на коні. Коли б це йому було трудно, то я здобуду для нього коней і при другій зустрічі йому передам. Зараз зі собою Лиховського не беру, бо він і всі його люди піттті. Наказав йому душити сміло сексотів, робити засідки на малі відділи червоних, а злодіїв свого району винищити, бо вони підшиваються під повстанців і нас компромітують. Це ми мусимо робити, бо я маю вістки, що ГПУ навмисне випускає зловлених злодіїв, навіть зі зброєю, каже їм грабувати безборонне населення та нападати на шляху під видом „Орлівців".
Сотник Погиба мав якусь пильну зустріч в районі Деражні: хотів, щоб я відпустив його з 10 козаками. Пощо він має їхати з такою малою силою? Їдемо вночі туди цілим відділом. По дорозі, здається в селі Шпичинцях, через які переїздимо, натрапляємо на 60 червоиоармійців з командиром в ранзі „комполка". Негайно обезброюємо червоних в будинку школи і ловимо їхнього командира. Здобуваємо один кулемет „Максима". Мої козаки ще полюють за поодинокими червоними по селі. Червоноармійців обезброєних ми пустили, а командира за селом пор. Кохан розстріляв з екзекуційним відділом, жандармів".
Здобуті кріси, 50 штук, і важкий кулемет, до речі, не дуже справний, ладуемо на підводу й відїздимо. Сотник Погиба поговорив тут з поважним селянином, в якого сидів два тижні і до якого мав прибути з-за кордону приятель Погиби. По розмові ми не затримувались і поїхали далі через хутори вовковинецькі, де стали на денний відпочинок у Буцнянськім Майдані. Село це в лісі, ніби є сотворене для повстанців. Тому ще з весни я дав наказ козакам, щоби поводилися зі селянами ввічливо, давали їм дарунки і т. п. Одне лихо — з того села був комуніст-приблуда, який одружився в Майдані і жив у Летичеві. Він зрідка приїздив до свого тестя, але якось так поводився, що не спроваджував на село большевиків, не вербував собі інформаторів з-поміж селян. Тому ми завсіди в Майдані Буцнянськім почували себе добре та безпечно. Того ми ніколи ніде не робили, але в Майдані то залишилися на постій на дві доби. Тут, у порозумінні з молодицями, попрали собі білля, почистили зброю, облатались. Багато моїх козаків радило собі з біллям в цей спосіб, що здобуту в „воєнкопах" мануфактуру давали шити сільським швачкам. В той спосіб в цілім районі кожний козак мав 10–15 пар білля. Щоб не заводилась „нужа", то мали ми також і шовкову білизну, 20 травня, по кількох постоях у летичівськик лісах, ми стали біля Монастнрка під Літинецьким Майданом. Чимало місцевих козаків звернулося мене ше в районі села Сахнів, щоби пустити додому на одну добу. Вони давно бачились з родинами, з дітьми, і не знають, що там діється. Я заборонив відпустку одинцем, а дозволив їхати всім зголошеним чотирма партіями но 10 козаків. В селі не вільно розходитись: коли один козак буде вдама, то решта мусить бути в поблизу на сторожі й терпеливо ждати. В кожній партії був старший, якого всі мусіли слухати. Коні можуть собі поховати на день у якійсь стодолі, зорганізувати розвідку й обсервацію. В разі появи червоних требі заздалегідь щезнути зі села. Так пустив я сахнівськнх козаків, літннецьких, багринівських і летичівських з району Вербин і Вербнцький Майдан. Умовляюсь зі старшими
