Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
У ході виборчої агітації було й чимало інших некоректних явищ. Зокрема, провладний кандидат прилюдно назвав свого опонента “шкідливим котом”, а всіх його прибічників “козлами” — жаргонне слово, яке побутує між кримінальними злочинцями щодо своїх недоброзичливців у таборах позбавлення волі. Цими словами прем’єр–міністр “охрестив” у Луганську своїх опонентів, заявивши: “Я верю, что сильных и здоровых людей намного больше, чем этих козлов, которые нам мешают жить”. А далі у Херсоні на мітингу уточнив, що він буде наводити в країні порядок, знімаючи шкури… Певно ж, із цих “козлів”.
Треба сказати, що в дні “помаранчевої революцій” наметове містечко на майдані Незалежності вибухало неймовірною сатиричною творчістю і щодо кримінального минулого самого прем’єра, котрий двічі побував у в’язниці, і щодо його психічної реакції — непритомності, коли в нього в Івано–Франківську із натовпу студентів полетіло сире яйце, і з приводу його різних висловлювань і сентенцій. Одразу ж Майдан заспівав пісеньок і про “козлів”: Ми не бидло, ми не козли, ми України доньки й сини”.
Перший тур голосування, що відбувався 31 жовтня, не приніс успіху, хоча лідер опозиції В. Ющенко здобув більшість голосів, незважаючи на відверті масштабні маніпуляції з боку провладного виборчого штабу. Проте Центральна виборча комісія запевнила, що В. Ющенко не перейшов необхідної межі в 50 відсотків. Другий тур — 21 листопада — був відзначений шквалом фальсифікацій і масових порушень виборчих прав, у тому числі й відвертим підкупом керівників виборчих дільниць. Про це свідчили сотні тисяч зафіксованих фактів. Один із них був неперевершений: зимового ранку пікетники опозиції затримали машину, яка вивозила з двору будинку Адміністрації Президента сніг, під яким лежали стоси порізаних виборчих документів, у тому числі й списки людей із виборчих дільниць і з підписами, якими вони стверджували отримання певних сум грошей у доларах.
За цих обставин Центральна виборча комісія на чолі з представником донецького регіону С. Ківаловим проголосила переможцем голосування чинного прем’єр–міністра В. Януковича, з чим його і привітав двічі президент Російської Федерації В. Путін. Цей факт, як і попередній приїзд Путіна перед самим головуванням до Києва, підтвердив величезну зацікавленість Кремля у перемозі саме представника донецького олігархічного клану, тісно пов’язаного з російськими монополіями. В Україні вибухнув масовий мітинговий рух проти фальсифікації цих виборів, який політологи назвали “помаранчевою революцією”. На київському Майдані Незалежності одразу виникло наметове містечко студентів і молоді. Своєю хвилею “помаранчева революція” накрила всі регіони України, навіть Харківський і Донецький. Проте місцева чиновницька еліта відповідно до давніх традицій ленінсько–більшовицької імперської тактики почала піднімати своїх прихильників за сепаратистське відокремлення південно–східного регіону української державницької території: від Харкова та Криму до Одеси. Ця тактика колись була успішно застосована у 1918 р. більшовиками в Росії, коли вони боролись із Українською Народною Республікою, яка проголосила свою незалежність. Тоді більшовицька агентура в Україні створила так звану Донецько–Криворізьку республіку, Луганську соціалістичну комуну, Старобешівську республіку, Тавридську республіку у Криму (на чолі з братом В. Леніна Д. Ульяновим) та інші “держави”, де поставила маріонеткові більшовицькі “уряди”, щоб відірвати від Центральної Ради південно–східну частину України. Тоді ця тактики призвела до поразки Центральної Ради та розгрому незалежної Української Народної Республіки.
Тепер же, розгойдуючи хвилю сепаратизму, вищі адміністративні чиновники Харкова, Луганська, Донецька 28 листопада організували з’їзд своїх прихильників у Сіверськодонецьку, де представлені високопосадовці (їх було близько 3 тис.) вимагали відокремлення від України і створення Південно–Східної Автономної Республіки. З підтримкою цієї ідеї виступили чинний прем’єр–міністр В. Янукович, кандидат у президенти тієї України, якою він хотів керувати, а також спеціально запрошений “московський гість” — давно відомий своїми антиукраїнськими шовіністичними виступами мер Москви Ю. Лужков, що цього разу назвав мітингові події в Києві “помаранчевим шабашем”.
4 грудня 2004 р. Партія регіонів та її союзники знову зібрали з’їзд — цього разу так званий Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові, де переважали представники Півдня та Сходу України (три чверті всіх делегацій). Вони зажадали збільшення прав регіонів і переходу до федерації. Один з організаторів з’їзду — голова Харківської облради Є. Кушнарьов — заявив, що його учасники не визнають В. Ющенка Президентом України. Але їм цього разу протистояв 10–тисячний мітинг “ющенківців”, що вийшли з гаслом: “Ні — сепаратизму!”
Опозиційні сили — “Наша Україна” В. Ющенка, Блок Юлії Тимошенко та інші в цей критичний момент тісніше згуртували навколо себе інші опозиційні течії: Соціалістичну партію на чолі з О. Морозом, Партію промисловців і підприємців на чолі з А. Кінахом, які увійшли в коаліцію під назвою “Сила народу”. Вони вдалися до судових оскаржень і через Верховний Суд домоглись відміни результатів цих сфальсифікованих виборів. На 26 грудня було призначене переголосування, яке знову принесло перемогу В. Ющенкові. Увесь цей період на Майдані Незалежності продовжувався мітинг, що переріс у постійно діючий фактор “помаранчевої революції”, і своїми гучними заявами й скандуваннями імені лідера опозиції — В. Ющенка — виявляв волю всієї України. На
