Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Нерівними були стосунки України із США. Тривалий час тогочасний президент Джордж Буш–старший, визнавши незалежність нашої держави 25 грудня 1991 р., все ще вбачав її майбутнє у складі “оновленого Союзу”. Адже Україні дісталася третина світового ядерного арсеналу, і уряд Америки боявся розповзання цієї ядерної зброї з України. Визнавши незалежність України, цей уряд висунув ультимативну вимогу нашій державі — позбутися атомної зброї. Лише через півтора року цей уряд почав сприймати Україну не через призму ядерної зброї, а як на важливий геополітичний центр європейської безпеки. Після підписання тристоронньої угоди (1994) — США, Росія, Україна, за якою з української території протягом семи років треба було вивезти всі ядерні боєголовки за фінансової допомоги США, у Вашингтоні стали інакше трактувати Україну.

1993 рік тут був оголошений “українським”. Поступово відбувався процес більшого порозуміння і зближення між нашими державами, свідченням чого була активна діяльність комісії “Кучма — Ґор” (віце–президент США), Міжурядового економічного комітету та інших структур. Хоча треба сказати, США практично завжди і всюди свої національні інтереси ставлять на перше місце, незважаючи на угоди про “стратегічне партнерство” тощо. У 2003 р. стосунки із США знову погіршились у зв’язку з так званою справою продажу до Іраку радіолокаційної установки “кольчуга”.

Українська держава розташована в центрі Європи і тому має величезне стратегічне значення для підтримки стабільності в Європі і в світі. Цей погляд поступово поширюється і серед європейських політиків. Адже поява незалежної суверенної України змінила вплив постбільшовицької Росії на європейському континенті, фактично знищила її домінацію в європейській політиці. І це знайшло відображення в тому, що 1995 року Україна стала 37 членом авторитетної європейської організації — Ради Європи та інших європейських структур. Цим самим Україна повернулась до свого історико–генетичного становища — юридично знову увійшла до сім’ї європейських держав, як це було ще в часи Київської Русі і Галицько–Волинського королівства.

Україна уклала угоди про територіальні межі з усіма своїми сусідами, створивши навколо себе зони безпеки на півночі, півдні і заході. З Польщею наша держава уклала угоду про стратегічне партнерство. Ліквідація в Україні ядерного арсеналу піднесла її авторитет. Вона стала співпрацювати зі Світовим та Європейським банками, розширила торгівлю на Заході і Сході. А з липня 1997 р. в Мадриді була підписана Хартія про особливі стосунки між Україною і НАТО, що надало нового імпульсу процесові входження України у європейські та євроатлантичні політичні та економічні структури, у створення колективної безпеки і недопущення будь–яких розділів демократичного європейського світу.

Проте нестабільність українського законодавства, особливо що стосується іноземного інвестування, затримує цей процес. Млявість адміністративної, аграрної та інших реформ гальмує приплив зовнішніх інвестицій.

А втім, встановлюються і розширюються міжнародні зв’язки українських підприємств, науковців, митців з відповідними інституціями в країнах західного світу, з українською діаспорою за кордоном. Уряди України, які були створені після останніх президентських виборів 1999 р. успішно завойовують позиції в міжнародному плані. І є надія, що ця діяльність принесе нашій державі нові успіхи в утвердженні в європейській цивілізованій спільноті.

Але шлях до цього нелегкий і суперечливий.

Ситуація ускладнюється тим, що провідною перебудовчою і державотворчою силою, як і раніше, залишається колишня комуністична та номенклатурно–господарська верхівка, яка за своїм світоглядом не є ні національною, ні патріотичною. У своїй більшості ця суспільна група вміло пристосувалась до нових обставин і вимог, аби зберегти і далі керівне становище. Тому вона і не дійшла до розуміння справді нових потреб у розвитку українського державного організму. І в парламенті, і в урядових установах у більшості місця посідають керівні представники колишньої компартії або новонароджені нею олігархи.

З одного боку, це явище закономірне, що колишні представники провідної партії, тобто провідної політичної верхівки старої системи, стають будівничими нової держави. Адже будувати державу може тільки досвідчена політична сила. У нас же іншої політичної провідної верхівки не було і немає.

Біда в іншому: посткомуністична еліта не обтяжує себе розумінням справді важливих потреб розвитку українського державного організму і тому їй абсолютно байдуже, яку державу будувати, і за складних кризових ситуацій ця частина посткомуністичних керівників може стати і почасти стає резервом антиукраїнства й антидержавництва.

У таких умовах проблему міг би вирішити український патріотичний уряд як інституція, що є найбільш інформованою, чутливою та відповідальною за всі суспільні стреси. Але й урядова верхівка, як і нова політична еліта, народжується з тієї ж самої посткомуністичної і господарчої керівної групи Української держави, що й більш численна правляча верства в Україні. Тут також немає нічого дивного: не всі представники колишньої Комуністичної партії були ортодоксальними комуністами–більшовиками чи вірними ленінцями–інтернаціоналістами, не всі зреклися свого народу в ім’я ефемерної світової революції чи побудови комунізму в окремо взятій країні.

Про це свідчать такі цифри: колишня Компартія України мала у своїх лавах понад 3 млн. осіб; теперішні прокомуністичні партії в Україні (компартія, соціалістична, селянська партії та ін.) разом складають близько 250 тис. осіб, причому здебільшого пенсійного віку. Де ж поділася основна маса “вірних ленінців”? Усі вони нікуди не зникли, залишилися на своїх місцях. Частина з них — найсвідоміші і найпатріотичніші представники — працюють на старих місцях уже в нових, досить складних соціально–економічних умовах. Інша частина поповнює прокомуністичні чи проросійські антидержавницькі структури та є резервом повзучої контрреволюції, котра вичікує слушного часу, аби повалити щойно зрослу, нетривку будову Української держави.

Демократичні ж сили в сучасній Україні залишилися слабкими і розпорошеними. Вони не могли обіпертися на могутню об’єднавчу силу народних мас, оскільки в цих масах відсутній головний фермент: усвідомлення власної державницької гідності. Адже і далі продовжувалося шалене зросійщення освіти народних мас: приміром у столиці Донецького краю —