Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Відсутність належної політичної культури, яку постійно замінюють сурогатом різних так званих загальнолюдських чи загальносуспільних ідеалів, усунення національних духовних здобутків від суспільства, а саме вони є джерелом, наріжним каменем державотворення, все глибше штовхають народні маси у глухий кут безвиході і збайдужіння. І вже не викликає зацікавленості чи обговорення той факт, що нині в Україні на одну українську книжку припадає 56 російських, що в Україні, де 78 % населення становлять українці, на душу населення доводиться менше (!) однієї української книжки. Водночас у Росії на душу населення припадає 3,5, у Польщі — 9,5, у Німеччині — 12 книжок. Так само мало кого із урядовців незалежної держави став турбувати і процес все більшого зросійщення каналів радіо, телебачення, преси… Відомо, що подібної ситуації не мала і не має жодна країна, що досягла успіху у своєму історичному прогресі, — скажімо, Японія, Німеччина, Франція, Китай, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща тощо.
Подібні умови створювали і відповідну компрадорську політичну культуру і керівну верхівку, з її зарозумілістю, погордою до слабкої і бідної рідної вітчизни–матері і, натомість, — лакейством і запобіганням перед чужим багатством і чужою силою, зневагою до свого немічного народу (звернімо увагу на те, що новостворена українська буржуазія навіть не зберігає своїх капіталів у рідній державі, а вивозить їх у зарубіжні банки, допомагаючи тим самим збагачуватися чужим країнам).
Звідси — відсутність духовної єдності нашої нації. Звідси — масовий виїзд — до 7 млн — молодих українців на заробітки за кордон. За останні роки Україну полишило понад 4 тисячі вчених, докторів наук, найвищих наукових фахівців! їхній внесок в економіку західних держав становить понад 4 млрд доларів (“Українська правда”, http://www.pravda.com.ua). Без такої єдності і політичної свідомості народу неможливо побудувати державу, та ще й у таких складних міжнародних та економічних умовах.
Після проведення нового референдуму в Україні 16 квітня 1999 р., після “касетного скандалу” 2001 року та політичних дискусій навколо нього в Україні раз по раз виникає критична ситуація, яку намагаються використати багато зарубіжних політиків різного ґатунку, зокрема і політиків Росії, щоб вирішити свої економічні та політичні проблеми за рахунок України.
Головним завданням сучасного державного будівництва стала проблема відновлення національної духовної культури, яка єднає і возвеличує націю, формує патріотичну політичну культуру в масах, коли стає можливе поєднання по–державницьки свідомих, політично активних мас народу з дієвістю політично й національно свідомого уряду. Не може постати й утвердитися держава, коли її керівники не будуть спиратися на власний народ, на власну націю. Тільки народ, нація творить державу в єдності зі своєю політичною елітою, і тільки тоді можуть бути забезпеченими права і свободи кожної людини, кожної особи. Про це яскраво засвідчила виборча кампанія восени 2004 року, що переросла у революційний вибух.
“Помаранчева революція” в Україні
22 листопада 2004 р. на славнозвісний київський Майдан Незалежності на знак протесту проти фальсифікації президентських виборів 31 жовтня — 21 листопада вийшли тисячі студентів, робітників, інтелігентів, пенсіонерів. Усі вони мали в руках або помаранчеві прапорці з написом “Так! Ющенко”, або помаранчеві стрічки в петлицях одягу чи пов’язані на руках, на шапках, на сумочках, на ногах — де тільки можна було прив’язати цей помаранчевий знак опозиційного до влади виборця — навіть на зап’ясті руки, на шиї чи на мізинці. Над площею замаяли помаранчеві прапори з портретом опозиційного до влади кандидата, колишнього прем’єр–міністра, а ще раніше — голови правління Національного банку, котрий в 90–х роках успішно провів грошову реформу в Україні, відновивши давню українську грошову одиницю — гривню. Це був Віктор Ющенко.
Так розпочалася в Україні “помаранчева революція”, що після 10–річного правління Леоніда Кучми і його олігархічно–чиновницького оточення об’єднала людей різних верств: від безробітного робітника і приниженого бідністю учителя й інженера — до середньо заможних і просто багатих, так званих нових українців, які за останні тринадцять літ змогли створити собі певні капітали і які також зазнали усіх “принад” посткомуністичного режиму. Особливе невдоволення різних верств українського суспільства викликала державна діяльність останнього прем’єр–міністра Віктора Януковича, ставленика могутнього донецького олігархічного клану, який виявив у своїй політиці не лише вибірково–регіональну (власне, регіонально–донецьку) спрямованість, а й відверту прихильність до російських монополістичних прагнень ще більше підпорядкувати собі українську економіку.
Виборча кампанія осені 2004 року була надзвичайно жорстокою. Кандидатом від влади і фактичним наступником Президента Л. Кучми та його проросійської орієнтації був прем’єр–міністр — Віктор Янукович який не вагаючись щедро використовував кошти на виборчу кампанію з державного бюджету, дарував автомобілі й інші коштовні дарунки, а потім раптово надав пенсіонерам значні дотації до пенсії. За даними преси, певні російські структури виділили також значні суми, які прем’єр–міністр витратив на свою виборчу кампанію, в тому числі 200 млн дол. від “Газпрому”, який контролює Кремль (“Вечірні вісті”, № 163, 29.10–4.11.2004.). Попри всі моральні та юридичні права Прем’єр–міністр під час виборчої кампанії у відпустку не пішов, широко використовував своє службове становище. Як ніколи раніше в цій виборчій кампанії працювало чимало російських політтехнологів, яких прикривали урядові структури, зокрема й Адміністрація Президента на чолі з “геніальним шахістом” В. Медведчуком (“Вечірні вісті”, 12.01.2005).
Від самого початку виборчої кампанії стало зрозуміло, що
