Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Підсумовуючи, скажемо, що і в Іспанії гвоздика має для молодих людей не менше значення, аніж в Італії, особливо ж у Валенсії, де її змушують цвісти цілорічно.

Найбільшу цінність вона має тут у грудні, коли за одну квітку галантні кавалери часто платять по 6 реалів і більше. Подарувати таку квітку в цей час чарівній доньї вважається вершиною люб'язності.

Ці гвоздики, хоча й усі червоні, мають, однак, кілька різних відтінків, котрі правлять для закоханих іспанців засобом переговорів про побачення. Виходячи з церкви, чарівна донья, ніби ненароком, відкидає край своєї мантильї й показує своєму аморозо, що пильно стежить за нею, пришпилену на грудях гвоздику, за відтінком якої той дізнається про час, коли можна буде зустрітися з нею.

Дуенья, яка супроводжує її, вдає, ніби нічого не помічає,— бо й вона була молодою, й вона свого часу перемовлялася з допомогою гвоздики...

Дивовижний, незрівнянний за своєю ніжністю запах фіалки й приємне поєднання лілового забарвлення квітки із соковитою, яскравою зеленню листя з давніх-давен зробили маленьку фіалку улюбленицею людини.

Квітка імператриці Жозефіни й емблема наполеонідів — фіалка

Як оповідає східна легенда, фіалка виникла із вдячних сліз Адама, коли архангел Гавриїл приніс йому на острів Цейлон радісну звістку, що Господь простив йому гріхи.

Інша легенда свідчить: одного разу бог сонця Аполлон переслідував своїми пекучими променями чарівну дочку Атласа, нещасна дівчина звернулась до Зевса, благаючи сховати й захистити її. І ось великий громовержець почув її благання, перетворив дівчину на чудесну фіалку й сховав у затінку кущів, де вона з того часу щовесни розквітає й виповнює тонким ароматом небесні гаї.

Тут, може, ця прекрасна квітка залишилась би назавжди й ніколи не потрапила б до нас на землю, якби Прозерпіну, дочку Зевса й Церери, не викрав несподівано Плутон якраз тієї хвилини, коли вона в небесному гаю збирала фіалки. 3 переляку вона впустила з рук зірвані нею квіти на землю... ось від цих фіалок й народилися ті, що ростуть у нас і донині.

Пов'язана із спогадами про викрадення Прозерпіни Плутоном фіалка вважалася у греків квіткою смутку і смерті, нею прибирали і смертне ложе, й могили молодих, дочасно померлих дівчат.

Та з іншого боку, як подарунок Прозерпіни, як звістка, котру та щовесни подає своїй матері Церері, вона для греків — символ пробудження природи і водночас девіз Афін, котрі Піндар оспівував, як заквітчане фіалками місто, а скульптори й живописці зображували у вигляді жінки з вінком фіалок на голові.

Вінками й букетами з фіалок греки любили прикрашати і себе, і своє житло, і статуї домашніх богів, а також увінчували ними щорічно на день весняного свята трирічних дітей, знаменуючи цим, як свідчить Пасхалій, що беззахисні для них роки минули, і віднині вони вступають у життя маленькими громадянами.

Узагалі, фіалка — улюблена квітка давніх греків.

Гомер, бажаючи якнайяскравіше змалювати всю чарівність гроту німфи Каліпсо, каже, що він був уквітчаний такими чарівними фіалками, що навіть Меркурій, котрий вічно поспішає й ні перед чим не зупиняється, не міг не уповільнити свого кроку.

Не менш, ніж греки, фіалкою цікавилися й римляни.

Вони вживали її, як цілющу траву, а також додавали в вино, котре називали весняним напоєм.

Без фіалок не минала жодна радісна подія, жодне релігійне свято, а тому околиці Риму, як і околиці Афін, перетворилися на плантації фіалок, на що Пліній нарікає, зауважуючи: римляни краще б вчинили, якби замість марних квітів садили б маслинові гаї.

Їх оспівували кращі римські поети, а Генуя навіть карбувала фіалку на своїх монетах.

З фіалкою ми зустрічаємось і в легендах давньовендської міфології, де їй надають магічних властивостей.

Похмурий вендський бог Чорнобог, свідчить одна із тих легенд, мав чудовий замок і чарівну дочку.

Та ось прийшли християнські проповідники: вони знищили його силу, перетворили чудовий замок на скелю, а красуню-дочку на фіалку, котра розквітає лише раз на сто років. І кому пощастить зірвати ту фіалку, той візьме шлюб із найбагатшою, найпрекрасні-шою нареченою країни й стане найщасливішим серед людей.

На згадку про цей переказ у середньовічній південній Німеччині щовесни святкували той день, коли знаходили першу фіалку.

Знахідку чіпляли на високу жердину посеред зеленої галявини, і старий, і молодий збиралися, щоб поспівати й потанцювати, повеселитись. Усі раділи нагоді вийти на, волю із тісних задушливих приміщень, де жили всю зиму, зібратися разом, подихати свіжим весняним повітрям, помилуватись пробудженням природи.

Одного разу за правління Оттона Радісного цей звичай став причиною кривавої сутички в околицях Відня між лицарем Нітгардтом Фуксом й селянами, — сутички, оспіваної середньовічним поетом, мейстерзінгером Гансом Саксом, а потім Анастасієм Грюном.

Одного разу весною Нітгардт знайшов у лісі при Дунаї першу фіалку і, накривши її своїм капелюхом, побіг до герцога, щоб повідомити його про щасливу знахідку й запросити його та увесь двір на «свято весни».

Тієї хвилини якийсь селянин, йдучи мимо, помітив на галявині ли царського капелюха й поцікавився — що під ним; побачивши фіалку швиденько зірвав її, натомість поклав купу гною, накрив усе капелюхом і, ніби нічого не сталося, зник.

Тим часом герцог Оттон з усією свитою із запрошеними дамами урочисто з'явився на місце, де росла фіалка. Але, коли Нітгардт підняв капелюха, то на загальний подив, під ним виявилась не фіалка, а бруд. Оскаженілі віденці вирішили, що Нітгардт вирішив поглумитися з них, і впали в таку лють, що бідолашний лицар врятувався від їхнього гніву лише завдяки своєму швидкому коневі.

Прикро вражений Нітгардт не міг збагнути, як це могло статися, коли раптом, від'їхавши трохи далі, побачив свою фіалку, прикріплену до тички, й цілу юрбу селян, що весело танцювали довкола неї. Вихопивши із піхов меча, він кинувся на них, почав їх розганяти, багатьох поранив й залишився на полі танців переможцем. З того часу він одержав прізвисько «Bauemfeind» — ворог селян.

Після греків фіалка ні в кого не користувалася такою любов'ю, як у давніх галлів, вона для них була символом невинності, скромності й цноти, тому нею посипали шлюбне ложе й прибирали могилу дочасно померлої нареченої.

Від галлів ця любов до фіалки перейшла до їхніх нащадків —• французів, у котрих за часів, відомих під назвою jeux floraux — поетичних змагань, які відбувалися щорічно в Тулузі, однією з вищих нагород була золота фіалка.

Запроваджені в 1323 році, змагання набули особливого блиску в 1490, коли їх очолила знаменита красуня Клеманс Ізор, що мала фіалку