Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький
Завважимо, до речі, що окрім Конде, гвоздику любив і нещасний король Рене, який, позбавлений Людовиком YI свого батьківського спадку — герцогства Анжу, усамітнився в прованському містечку Екс і зайнявся розведенням гвоздик. Розпочата ним тут культивація квітки опісля так захопила мешканців містечка, що й понині, незважаючи на промайнулі століття, місто Екс славиться своїми гвоздиками.
Вона ж була улюбленою квіткою й марнославного герцога Бургундського, внука Людовика XY, котрий в юні роки мав себе за великого садівника. Цій зарозумілості, як розповідають, додавав жару один із придворних лестивців, котрий щоразу, як тільки принц висаджував гвоздику, уночі міняв її на розквітлу й запевняв, що принц володіє таким магічним впливом на природу, що посаджена ним рослина розвивається за одну ніч. І хоч яким дивним усе це може видатись,
але принц був настільки засліплений своєю величчю, що цілком вірив подібній байці...
Нарешті, поріднившись з орденом Почесного легіону, червона гвоздика в 1815 році, коли настає друга реставрація, міняє своє призначення й перетворюється на емблему прихильників Наполеона, тимчасом як роялісти, особливо пажі та гвардійці, вибирають своєю емблемою — білу.
Цей вибір емблем стає, у свою чергу, предметом постійних кривавих сутичок між прихильниками тієї й іншої партії, які часто закінчуються дуже сумно.
Як приклад, можна навести історію нещасного молодого Сен-Прі, пажа Людовика XYIII.
Одного разу він приїхав у гості до своєї тітки, статс-дами герцогині д'Ангулем, не маючи при собі гвоздики.
«Як, ти не носиш емблеми? — запитала вона, всміхаючись.—Чи ти боїшся бонапартистів?»
До зали якраз заходила герцогиня д’Ангулем. Почувши ці слова, вона сказала: «Докори вашої тітоньки несправедливі. Я знаю, що ви, Сен-Прі, мов Баяр,— безстрашний лицар, й віддані нам усією душею».
З тими словами вона взяла із білого букета гвоздик, що стояв поряд, одну й увіткнула в петлицю Сен-Прі.
«Глибоко зворушений увагою вашої високості,— відповів, кланяючись, Сен-Прі,— можете бути впевнені, я доведу, що ви маєте рацію».
Увечері, гуляючи з кількома своїми товаришами на бульварі, маючи у своїй петлиці білу подаровану гвоздику, він зустрівся з групою. офіцерів-бонапартистів, що мали іншу емблему — червону гвоздику в петлиці.
«Дуже маркий колір ви носите, панове»,— зухвало заявляє один
із них.
«Так, справді, надто маркий, щоб ви могли його носити»,— відповідає Сен-Прі.
Миттєво розгоряється сварка. Офіцер вихоплює свою шпагу, Сен-Прі — свою. Шпаги схрещуються, й починається поєдинок.
На жаль, офіцер, що спровокував сварку, виявився відомим брет-тером, і молодий Сен-Прі, незважаючи на свою відвагу, не в змозі довго протистояти йому.
Вражений просто в груди, він падає на землю якраз у хвилину, коли підбігає військовий патруль, щоб розборонити їх.
Побачивши патруля, офіцери розбігаються, залишивши Сен-Прі самого.
Піднятий своїми товаришами, поранений Сен-Прі їде в кареті до свого училища.
Випадково, в той час, коли його підвозили до училища, мимо проїздила і його тітка з принцесою д'Ангулем.
Не помітивши, який він блідий, але бачачи на грудях його червону (від крові) квітку, вона вигукує:
«Ганьба, ганьба! Негідний, він нас соромить, він носить червону гвоздику!»
«Так, моя повелителько,— відповідає слабким голосом Сен-Прі,— червону, але, як і раніш, чисту; вона забарвлена моєю кров'ю».—«Боже мій! — вигукує, побачивши кров, розгублена принцеса.— Він же поранений. Бідне дитя — це я його вбила»...
Того ж вечора паж відійшов, висловивши перед смертю бажання, щоб в труну йому поклали й гвоздику.
І подібних сцен тоді було чимало.
Таке значення гвоздики в історії Франції. Не менш цікаву роль відіграє вона і в інших державах.
В Англії вона з'являється лиш у XYI столітті й одразу ж завойовує симпатії на троні сущої на той час королеви Єлизавети й усієї англійської аристократії. Квітку вирощують в садах і в теплицях. Королева Єлизавета не розлучається з нею ні в будній час, ні на урочистостях. Її приклад, звичайно, наслідує й увесь двір.
За квіти її платять величезні, як на той час, гроші — по гінеї за квітку, а невеличкий вінок із гвоздики для герцогині Девонширської, що забажала прикрасити голову цими квітами на день якогось придворного свята, обійшовся їй не більше і не менше, як 1 000 карбованців.
Цікаво, що гвоздика — улюблена квітка й теперішньої герцогині Девонширської, котра, як розповідають, не тільки завше носить букетик цих квітів, але вони ще прикрашають усі кімнати її помешкання й навіть обідні столи.
Перший почав розводити гвоздику в Англії придворний садівник Герард, котрий одержав її із Польші. Це було в 1597 році. А в 1629 — число її різновидів в Англії виросло вже до 50, котрі уславлений її вирощуванням садівник Паркінсон розділяє на махрові — carnation і дрібні, прості gilly flowers. Серед цих сортів особливо славився на той час sweet William, названий ним так на честь Шекспіра, котрий у своїй «Зимовій казці» зауважує устами героїні:
«The fairest о'the seasod
Are our carnations and streaked gilly flowers».
(Найчарівніші літні квіти — це махрові гвоздики й пістряві гвоздики).
Гвоздику не раз згадують й інші знамениті англійські поети: Чау-сер, Мільтон, Спенсер, і, оспівучи флору, вони ніколи не_проминають нагоди оспівати й цю чарівну квітку з її божественним запахом.
«The pink of smells divine...»
Будучи у Франції, а особливо в Англії, улюбленицею, головним чином, вищих, багатих, прошарків суспільства, у Бельгії, навпаки, вона стала улюбленицею бідняків, квіткою суто народною.
Тут догляду за нею присвячували усі свої короткі відпочинки шахтарі, трудівники, котрі день і ніч працювали в кам'яновугільних копальнях. Квітка ця була для них відрадою в їхньому безрадісному житті, і, виходячи з підземного мороку, звідти, де їм щохвилини загрожувала смерть, на світ Божий, вони з любов'ю зупиняли свій погляд на чарівній квітці, котра немов промовляла, що й для них існують радощі. Доглядаючи гвоздику, вони намагалися удосконалити красу її форм та відтінків і цим самим перевершити квіти сусідів.
Серед них виникло навіть своєрідне суперництво, що заповнювало порожнечу їхнього буденного життя, створювало у ньому якусь нову мету, нову розвагу. Пиятика, розгул, розпуста — усі ці неминучі супутники безрадісного існування Помітно ослабли, а в деяких випадках і зовсім зникли; таким чином скромна квітка зробила те, чого в інших державах не можуть досягти жодні проповіді, жодні добрі наміри.
Ця пристрасть