Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький
Взагалі гвоздика стала тут символом упорядкованого домашнього вогнища, батьківської любові й турбот; і молодий робітник, приїхавши на чужину для тяжкої праці, зустрічаючи тут цю квітку, завжди згадує отчий дім. Благословляючи, мати завжди підносить синові букетик гвоздик, як єдиний скарб і прикрасу, що вона може дати йому; він, у свою чергу, садить кущик гвоздики на її бідну могилу як останній знак глибокої синівської любові. Букет гвоздик — перший подарунок, перший прояв кохання молодого трудівника у стосунках з нареченою.
Усе це — причина того, що на багатьох картинах старовинних голландських майстрів ми раз у раз бачимо жінок з букетом гвоздик у руках, а на одній із картин у Феррарському соборі помічаємо з букетами цих квітів навіть святих. Зображення гвоздики зустрічається нарешті, й нерідко, і на знаменитих брюссельських мереживах, особливо ж недорогих.
Та не меншу любов до гвоздики відчували певний час і німецькі робітники в Тюрінгені, у них пристрасть до цієї квітки заходила так далеко, що за новий, красивий сорт вони нерідко віддавали половину свого заробітку, останню козу, нерідко — основну годувальницю сім'ї.
Але, загалом, у Німеччині гвоздика не користувалась особливою народною любов'ю, хоч і вважалася завжди символом постійності й вірності, оскільки її квіти, як відомо, навіть засушені, зберігають своє забарвлення.
Звичай, що виник останнім часом у Відні, провадити поминальний хід робітників, відзначаючи пам'ять борців за свободу у 1848 році, теж не обходиться без гвоздик — червоних. На цей хід збираються, як правило, десятки тисяч людей і відбувається він щорічно у березні.
За кілька днів до урочистостей через газети оголошується маршрут — якій групі, де й коли збиратися й вирушати з таким розрахунком, щоб з'єднатися з іншими групами у місці, звідки веде пряма, у шість верст, дорога до кладовища.
Протягом кількох годин триває іноді хід численних ферейців перед зведеним на могилі борців за свободу обеліском із палаючим факелом. Підходячи до нього, представники кожного ферейну кладуть свій вінок, а інші учасники усипають могилу червоними гвоздиками зі своїх петлиць.
Тут же, біля обеліска, найбільш відомі оратори партії виголошують промови.
З меншою симпатією, одначе, ставилися до гвоздики німецькі поети, і в той же час, коли у французів існує її особливий сорт, що має голосну назву гвоздики поета — Qeillet de poete, серед німців вона має славу квітки марнослав'я, пустоти, тілесної, а не духовної краси, й порівнюється з вродливою, але недалекою жінкою. Так, наприклад, Гете говорить: «Гвоздики! Які ви чарівні! Але всі ви так схожі, ледь відрізниш вас одну від одної, і я не знаю, котру з вас вибрати».
До Німеччини гвоздику завіз ще Карл Y із Тунісу, коли він, змусивши відступити Солімана, відновив на троні попереднього султана й звільнив із полону 22 000 християнських рабів. Як спогад про одержані перемоги й про лицарські подвиги його воїнів гвоздика перетворилася на улюблену квітку Карла Y, віднині вона обов'язкова для усіх придворних садів.
Переходячи до Італії, ми бачимо, що гвоздика так припала усім до смаку, що під час її цвітіння немає такого народного свята, на якому молоді італійські селянки не прикрашали б собі груди або своє чорне волосся цими квітами.
І тут гвоздика завжди вважалася талісманом кохання. І нерідко, йдучи повз зображення Мадонни, на перехресті доріг можна побачити сільську красуню, яка молиться їй з букетиком гвоздик у руці. То вона молиться про щасливу дорогу й повернення свого коханого, котрому необхідно перейти через гори, такі небезпечні, бо там безліч бандитів, вона просить Мадонну благословити квіти, котрі будуть оберегом проти усілякої біди. Тільки-но усе буде готове до від’їзду, вона пришпилить йому ці квіти На груди й буде спокійна: вони захистять його...
У Болоньї ж гвоздика чомусь вважається квіткою апостола св. Петра, і 29 червня в день його пам'яті ними прикрашаються усі церкви і все місто. Цього дня ви не зустрінете тут жодної молодої жінки чи юнака, у котрих не було б цієї квітки в руках, на грудях, у волоссі або в петлиці. Цього дня її носять навіть старі й солдати.
Привезена до Італії століттям раніше, аніж до Бельгії, гвоздика тут так прижилась і розмножилась, що вважається багатьма за Дику італійську рослину, і лише історичний запис про те, що вона була культивована у 1310 році Матвієм Сильватика в числі привезених зі сходу рослин, а потім розведена у садах Медичисів, засвідчує її іноземне походження.
Це підтверджується певним чином і зображенням її в гербі давнього італійського роду графів Ронсекко.
За переказом, гвоздика в цей герб потрапила як пам'ять про квітку, що дала на щастя своєму нареченому, графу Орландо, графиня Маргарита Ронсекко, коли у переддень весілля він несподівано змушений був вирушити до Святої Землі, щоб узяти участь у звільненні гробу Господнього від сарацин.
Тривалий час після цього від нього не було жодної звістки, але згодом один із хрестоносців приніс Маргаритї сумну звістку, що Орландо загинув у битві, й передав їй знайдене на ньому пасмо її білявого волосся, котре Орландо узяв із собою як талісман, а разом з пасмом — висохлу квітку гвоздики, що перетворилася з білої на червону від крові Орландо.
Розглядаючи квітку, Маргарита помітила, що в ній утворилось насіння, яке, може, уже й визріло.
Тоді на ознаку пам'яті про свого милого нареченого вона вирішила посіяти те насіння.
Воно виявилось життєздатним, зійшло, і згодом гвоздика розквітла.
Та ці квіти замість чисто-білого кольору, якою була подарована Маргаритою квітка, мали посередині червону, аж криваву пляму, чого у місцевих гвоздиках досі не водилося.
Ці плями були ніби ознакою крові Орландо, пам'яттю про принесене ним у жертву щастя цілого життя, як повелів обов'язок істинно віруючого християнина.
І ось укладачі герба врахували цей великий подвиг і помістили забарвлену його кров'ю квітку в
