Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Того дня в Арсена Гуссе зібрався цвіт паризьких літераторів та садівників на блискучий бенкет, влаштований ним з нагоди присвячення вищезгаданим особам садівником Вердьє трьох нових гібридів троянд.

Бенкет вдався на славу. Бажаючи й собі надати деякої урочистості цим хрестинам і водночас віддячити Вердьє за люб'язність, Олів'є Метре присвятив свій новий вальс його «Трояндам» і вперше його зіграли на цьому бенкеті...

На закінчення додамо, що з видатних митців останнього часу особливо любив троянди й захоплювався ними славетний поет XIX століття Віктор Гюго. Він завжди казав, що нічого так не бажав би, як померти в пору цвітіння троянд. І бажання його здійснилося. Він помер якраз наприкінці травня, коли вони у повному розквіті; труна його буквально потопала в трояндах.

Яскраво-червоний колір гвоздики, що так приємно милує зір, таїть у собі водночас немовби щось зловісне, ніби нагадує кров; і справді у багатьох випадках історія цієї квітки, виявляється, пов'язана з цілим рядом кривавих історичних подій, починаючи вже із самого грецького міфу, котрий оповідає про її походження.

Розповідають, що якось богиня Діана, повертаючись роздратованою з невдалого полювання, зустрілася з вродливим пастушком, котрий весело грав на сопілці. Украй розгнівана богиня картає пастуха за те, що той розігнав своєю музикою всю її дичину, й погрожує вбити його. Пастушок виправдовується, клянеться, що ні в чому не винен, і благає пощади. Але богиня, не тямлячи себе од люті, кидається на нього й вириває йому очі.

І тільки тепер, опам'ятавшись, розуміє увесь жах того скоєного, її починає мучити каяття, образ лагідних, благаючих прощення очей пастушка переслідує Діану повсюди, не дає ні хвилини спокою; та щось виправити вона вже не має змоги.

Тоді, щоб увічнити ті очі, які так жалібно дивилися на неї, вона кидає їх на стежку, і тієї ж хвилини з них виростають дві червоні гвоздики, котрі нагадують (є гвоздики, у яких посередині — дещо схожа на зіницю цяточка) скоєний злочин, а кольором — невинно пролиту кров.

Так увійшла гвоздика в історію людства. Подальша її історія відіграє значну роль в деяких кривавих подіях Франції. З'явлення її тут припадає на часи Людовика IX Святого, коли цей благочестивий

король розпочав 1270 року останній хрестовий похід й узяв в облогу зі своїми 60 000 лицарів місто Туніс.

У цей час, як відомо, на хрестоносців раптом упала страшна чума. Люди гинули, мов мухи, й усі зусилля лікарів допомогти їм виявились марними. Тоді Людовик Святий, маючи переконання, що у природі на будь-яку отруту існує протиотрута, до того ж трохи розуміючись на цілющих травах, вирішив, що в країні, де так часто лютує ця страшна хвороба, можна, очевидно, знайти й рослину, котра її лікує.

І ось його увагу привертає одна чудова квітка, що росте на сухому, майже неродючому грунті. Її чудовий колір, приємний запах, що дуже нагадував індійську гвоздику, підштовхують його до висновку, що це саме та рослина, яка йому потрібна.

Він наказує нарвати цих квітів якомога більше, готує із них настій і поїть ним тих, хто починає хворіти. І — о диво! Настій у багатьох випадках виявляється цілющим, і чума, нібито, починає відступати. Одначе, на превеликий жаль, не допомагає він, коли захворює чумою сам король, і Людовик IX невдовзі стає її жертвою.

Повернувшись на батьківщину, хрестоносці, що обожнювали свого короля, принесли із«собою на згадку про нього і його гвоздику, яка з того часу стає у Франції однією з улюблених квіток. Проте виявлену її цілющість вони приписують не самій рослині, а святості Людовика IX, котрого, як відомо, папа незабаром (1297 р.) зараховує до лику святих. З тієї ж причини, певно, багато століть по тому відомий ботанік Лінней називає її — Dianthus, тобто божественна квітка.

Минає кілька століть, і гвоздика Знову з'являється в історії Франції.

Цього разу вона — улюблена квітка Великого Конде (Людовика Бурбонського), знаменитого полководця й переможця іспанців у битві під Рокруа (1649 p.).

Кинутий через інтриги кардинала Мазаріні до Венсенської в'язниці, Конде, не знаючи, що робити, зайнявся тут садівництвом і посадив на маленькій грядці під своїм вікном кілька гвоздик. Захопившись їхньою красою, він так доглядав їх, з такою любов'ю вирощував, що коли розпускалася нова квітка, пишався нею не менше, аніж своїми ратними перемогами. Одне слово, ця квітка замінила йому тут відсутніх друзів і стала єдиною втіхою.

Сучасниця Конде французька поетеса Скюдері, котра відвідала його одного разу у в'язниці, будучи свідком того, як він голубив ці квіти, написала на згадку про це ось які рядки:

«Еп voyant ces oeillets qu’un illustre guerrier Arrose d'une main qui gagna des batailles Souviens — tji qu’Apollon batissait des murailles Et ne r'etonne pas que Mars soit jardlnier...»

(При вигляді цих гвоздик, котрі славний воїн поливає своєю переможною рукою, згадай, що Аполлон зводив стіни, й не дивуйся, бачачи Марса садівником).

А тим часом дружина Конде, уроджена де Майль Бріз, племінниця знаменитого Рішельє й жінка надзвичайно енергійна, не залишалась бездіяльною. Вона підняла повстання у провінції, схилила на бік Конде палату в Бордо й добилася, врешті, того, що його звільнили з-під варти. Дізнавшись про цю несподівану для себе радість, Конде був приголомшений і вигукнув: «Чи не чудеса! У той час, як випробуваний воїн старанно вирощує свої гвоздики, його дружина веде жорстоку політичну війну й перемагає!»

Відтоді червона гвоздика стає емблемою прихильників Конде й слугує ознакою палкої відданності не лише йому самому, а й усьому дому Бурбонів, з якого він походить.

Особливо цю роль вона починає відігравати під час французької революції 1793 року, коли невинні жертви терору, йдучи на ешафот, прикрашали себе червоною гвоздикою, бажаючи підкреслити, що вони вмирають за свого короля й безстрашно дивляться смерті у вічі. У цей страшний час квітка мала назву гвоздики жаху.

Тоді ж вона набуває особливої популярності й серед сільського населення Франції.

Букетики гвоздик дарують тепер дівчата сільським хлопцям, котрі вирушають на війну, висловлюючи тим сами побажання якнайшвидше повернутися переможцями, а головне живими і здоровими. Та й самі — як молоді, так і літні — наполеонівські солдати вірять в ча-родійність квітки і не розлучаються з нею, зберігаючи при собі, оскільки вважають її талісманом проти ворожих куль, а також засобом, що додає хоробрості. Скільки таких букетиків знаходили потім на полях битв, на грудях звитяжців, котрим не судилося більше побачити своєї батьківщини!

Взагалі поняття про хоробрість та безмірну відвагу були настільки пов'язані —